Нам з чоловіком вдалось створити велику, міцну сім’ю, де кожен стоїть горою за іншого. У нас є власна трикімнатна квартира в затишному містечку неподалік Львову — подарунок моїх батьків. З коханим ми разом вже понад двадцять п’ять років і я пишаюсь тим, що навіть через стільки років ми любимо та поважаємо один одного. У нас двоє прекрасних дітей. Син навчається на останньому курсі магістратури за спеціальністю “Комп’ютерні технології” і вже навіть працює у відомій фірмі. Донька того року закінчує одинадцятий клас та готується до вступу в столичний університет на журналіста. Ми дуже пишаємось нашими дітьми та у всьому їх підтримуємо.
Я з впевненістю можу заявити, що мені дуже пощастило з чоловіком, чого не скажеш про його родину… Ні, вони по-своєму непогані люди, але мене страшенно дратує наша родинна традиція, згідно з якою щосвята ми повинні приймати всю нашу велику родину в себе. А склалось так завдяки старанням свекрухи.
Взагалі, свекруха незлюбила мене як тільки побачила. Вона ніколи відкрито не казала чому, але я впевнена, що основна причина ховається у тому, що я родом з маленького містечка. З чоловіком ми познайомились у Львові, куди я приїхала навчатись на бухгалтера. Сам він був місцевий та жив у двокімнатній квартирі зі своїми батьками, а я на той час у гуртожитку. Мабуть, його матір вирішила, що моя ціль — прописка у їх квартирі. Проте вона помилилась. Я щиро кохала Юру і мої почуття були взаємні. На третьому курсі навчання коханий заявив батькам, що хоче одружитись зі мною. Така новина дуже не сподобалась його матері й вона категорично заявила: “поки ти живеш у моєму домі та харчуєшся моїм коштом, доти навіть згадки про шлюб з цією дівчиною бути не може!”
Вже через рік я влаштувалась на посаду помічника головного бухгалтера та переїхала на орендоване житло. Завдяки своїй старанності та наполегливості я швидко просунулась кар’єрними сходами та вийшла на пристойну заробітну плату. Згодом батьки подарували мені гарну трикімнатну квартиру біля Львова. Я звісно теж доклала свої кошти, але переважна більшість була все ж їхня. Я й до сьогодні їм дуже вдячна за такий щедрий подарунок. Заробляти на життя стало простіше, адже тепер не потрібно було платити за житло.
На той час я й досі зустрічалась з Юрою, тому коли його матір дізналась про мою квартиру, то швидко змінила гнів на милість і таки одобрила наш шлюб. Юра — ідеальний чоловік і я безмежно щаслива в шлюбі, проте є одне велике “але”. Полягає воно в тому, що кожнісінького свята у нашому домі збирається величезна кількість гостей. І ми ніяк не можемо на це вплинути!
На великі свята у нашу квартиру приїжджають усі родичі чоловіка, а саме: молодший брат з дружиною та трьома дітьми, сестра з чоловіком і двома дітьми та свекруха з чоловіком. Тільки уявіть собі, п’ятнадцять людей в одній кімнаті! І мало того, усі частування до свята я повинна готувати сама, а потім ще цілий вечір бігати на кухню, щоб донести гарячі страви, закуски, а в кінці й каву з солодощами. Звісно, Юра старається мені допомогти, але це триває вже багато років поспіль і ніякого задоволення від свят ми не отримуємо!
Щоразу моя підготовка починається однаково. За два дні до свята ми з чоловіком складаємо меню, докупляємо всі потрібні продукти й вже на другий день я починаю приготування. Наготувати потрібно чимало, адже людей буде багато. На наступний день з’їжджаються гості, до самого вечора триває застілля, після чого мені потрібно розмістити сестру Юри зі сім’єю та свекруху зі свекром у нас у квартирі, бо повертатись додому на таксі вони не хочуть, а власної машини немає. Залишивши гостей, ми з Юрою та дітьми беремось за прибирання зі столу та миття гори посуду. На другий день мені доводиться встати дуже рано, щоб приготувати всім сніданок, зібрати гостей, провести до автобуса, перемити нову гору посуду, а тоді нарешті відпочити… І так кожнісінького свята! Думаю, таке б ніхто не хотів терпіти.
У Юри є брат та сестра, які також могли б іноді запросити усіх до себе на свята, а не звалювати це все лише на нас.
А почалось це все з ініціативи свекрухи. Якось за два дні до свят вона зателефонувала мені та повідомила, що вони всі приїдуть до нас у гості. З того часу це стало якоюсь традицією, яку я ніяк не могла перервати. Але того року я вирішила, що не хочу більше йти на поводу свекрухи!
Перед Різдвяними святами я повідомила всіх, щоб приїжджали вже зі своїми готовими стравами, щоб скоротити час та зусилля на приготування. Натомість я планувала нарешті зробити собі гарну укладку та макіяж.
Реакція свекрухи на таке прохання не змусила себе довго чекати й вже через дві хвилини вона зателефонувала з криками: “Ти що зовсім знахабніла? Де таке бачено, щоб в гості приходити зі своїми стравами? Може ти ще пропонуєш нам приїхати та вдома в тебе прибрати? Наглість — друге щастя!”. Сестра та невістка чоловіка теж категорично відмовились щось готувати, а тоді й зовсім заявили, що в них невідкладні справи і їх не буде. Спершу я сильно хвилювалась і серйозно замислилась про те, чи правильно я вчинила, але Юра швидко мене заспокоїв: “Кохана, тобі немає про що переживати! Не хочуть приходити? Нам краще! Посидимо тихенько в сімейному колі, буде ні трохи не гірше. Треба було вже давно так зробити!”. Свято пройшло як ніколи — затишно та гарно! Більше я ніколи не піду на поводу свекрухи! Давно потрібно було навчитись казати “ні”!
