Повертався з роботи без настрою. Мене залишили без премії, хоча я працював більше за всіх, виходив на вихідних та брав додаткові зміни. Я розраховував на 2000 гривень премії. Її отримав якийсь новенький хлопчина, який нічогісінько не тямить в роботі.
Я хотів скоріше прийти додому. Мені не хотілося розмовляти. Я вимкнув телефон і закинув глибоко до кишені. В магазині придбав пляшечку пінного, для підняття настрою.
— Привіт, сину! — Біля під’їзду натрапив на бабусю Олесю.
Жінка хороша. Ми непогано спілкувалися, але в той день я був злим.
— Чого вам? — Буркнув я.
— Нічого, сину… Нічого… — Бабуся Олеся загубила посмішку. Щасливий вираз обличчя зник за лічені секунди.
Мені стало ніяково. Я поспішив втекти в квартиру. Ключів ніде не було. Я вивернув усі кишені, а ключів немає.
— Синку? — Тихенько покликала бабуся Олеся. — Візьми мого ключа.
Я почервонів від сорому. Тільки що нахамив жінці, але вона не втратила людяності. Хоче своїм ключем мені двері відчинити, хоча могла тихенько сидіти і спостерігати за моїми потугами.
— Дякую вам. — Я тихенько пробубонів вибачення і хотів піти, але щось мене витримало. — Чому це ви тут саменька сидите?
— Чекаю волонтерів. Вони заберуть мене в дім пристарілих.
— Куди? Хто?! — Моєму подиву не було меж. — А квартира? А коти ваші? Що з ними буде?
— Ох, сину… В мене нікого немає, окрім тварин. З тобою іноді поговорю, в магазині з Алісою, касиршою, про акції поговорю. На цьому все. В домі для пристарілих цікавіше. Там є з ким поговорити. Диви. — На цьому слові, бабуся Олеся дістала брошуру. На зеленому фоні, безліч старих грали в різні ігри. Хтось бігав, інші читали, а в дальньому кутку двоє дідів грали в доміно.
— Що буде з котами? — Мені стало якось сумно. Серце боліло, в легенях бракувало повітря.
Я знаю бабусю Олесю років десять, не менше. Коли переїхав в цей дім, бабуся Олеся перша пішла на контакт. Вона була привітною та милою старою. Бабуся розповіла, де стають автобуси, коли акції на птицю та постійно приносила домашні пироги на пробу.
— Бери, бери, синку! Ти самотній, працьовитий чоловік. Точно їсиш магазину їжу. Нею ситий не будеш. Бери, бери, не ображай бабусю! — Завжди говорила бабуся Олеся.
— Котів віддала в добрі руки. Залишилась тільки Зірка. Мені дозволили її забрати з собою. Чудовий пансіонат! Бачиш? Навіть кішку старій дозволили взяти! — З посмішкою на вустах, казала бабуся.
— Від кого ви взнали про той пансіонат?
— В інтернеті побачила. Я хоч стара, але надзвичайно цікава людина! Так цікаво було, що то за інтернет? Чого його заборонити хочуть? Всі біди на нього перекладають. Надзвичайно цікава штука, точно тобі кажу! — Бабуся поклала руки на серце. — Від щирого серця вдячна цьому інтернетові.
— Бабусю, квартира пуста стоятиме? — Мій сум тільки наростав. Я теж був самотнім. Спілкувався з колегами та цією старою, яка збиралася поїхати. До цього моменту, я навіть не думав, наскільки в моєму житті не вистачає звичайного людського спілкування.
— Квартирантів знайду! — Випалила бабуся. — О це ж, хотіла тебе попросити когось підшукати. Бажано дівчинку. Щоб студенткою була. — Я слухав, але був десь далеко.
Як цікаво, близькою людиною мені стала старенька жінка. Вона приносила мені смачні пироги, завжди цікавилася тим, «як пройшов мій день», вітала мене на вся свята та підтримувала, коли я був у важких життєвих ситуаціях.
— Бабусю Олесю, скажете свою адресу?
Бабуся замовчав. Перед цим, вона активно перераховувала вимоги до майбутньою квартирантки.
— Навіщо тобі, сину? — Жінка прищурилась. Вона пильно дивилася на мене.
— У вас скоро День народження. Приїду, привітаю. Ви мені, як рідна…
Бабуся усміхнулася. Її посмішка була щирою. Вона віддала мені брошуру з адресою.
— Як будеш вільний, приїзди! Стара чекатиме тебе. Сину мій.
