Завдяки своїй цікавій роботі, я об’їздив всі куточки нашої держави. Після всіх поїздок в мене виникає питання. Чому з однієї сторони країни люди живуть, як в маленькій Європі, а заїжджаєш з іншої сторони, а там все таке похиле, сіре та сумне.
Ось і в моїй сім’ї, одні заможні, а інші живуть як жебраки. У нашої мами п’ятеро синів та доньок. Коли ми підросли, то роз’їхалися хто куди. Старший брат навіть виїхав за кордон. Познайомився з дівчиною, яка навчалася на факультеті іноземних мов та мріяла жити за кордоном. Після закінчення університету вони декілька разів подавали на відкриття візи на постійне місце проживання в Америці, але кожного разу мій брат не зміг скласти екзамен на знання іноземної мови. Але той, хто хоче чогось та дуже сильно про це мріє, в нього все буде. От і їм пощастило, виграли грін-карту на постійне місце проживання у Францію.
Інші мої сестри, браття розбрелися хто-будь. Хто в Києві влаштувався на хорошу роботу та вже при квартирі, машині та в достатку проживає. Сестрі пощастило вийти заміж за заможного хлопця. Зараз проживає біля моря та на батьківському дворищі відкрили гостинний будинок, який здають тим хто приїздить відпочивати.
Наймолодша сестра з братом залишилися біля батьків. Сестра вивчилась на манікюрницю та всьому селу наводила красу. Поки Іван з сусідньої вулиці не позвав заміж. А потім пішли дітки, але все-таки роботу вона не залишала.
Раніше кожного року, коли батьки ще були живі ми всі разом зустрічалися біля родинного столу, та згадували наші дитячі пригоди. Але це так давно було. Коли батьків не стало, ми ще за звичкою приїздили до батьківського дому, де зараз проживає мій брат. І ось десь понад сім років так і не бачили один одного.
Сім’я наша велика, але ми зовсім нікого не бачимо. Всі розбрелися в різні кутки нашої держави, але ми так сумуємо один за одним. Коли батьки були живі, вони завжди нас запрошували до себе та зближували ще більше нас усіх. Але так склалось, що ми зараз підтримуємо один одного тільки в телефонному режимі, а так уже хочеться з’їхатись як раніше за одні столом, та згадати наше дитяче життя.
Вирішили не телефонувати братові, який проживає в батьківській хаті, а зробити йому несподівану приємну зустріч. Зі мною погодились усі, пора зібратися великою гурбою, навіть брат, який проживає у Франції й той приїздить.
Коли все ближче наближався до рідного села на мене нахлинуло шквал емоцій. Ці поля, ці ліса, все таке рідне. Я вже й не пам’ятаю коли останній раз я їхав цією дорогою. А яке неймовірно свіже та чисте повітря. Більш ніде не можна вдихнути повними грудьми повітрям, тільки тут дихається легко, тільки вдома можна розслабитися та відпочити.
Ще з більшим хвилюванням я наблизився до батьківського дому. Практично нічого не змінилося, той же садочок перед будинком. Тільки він завжди охайний був, а зараз занедбаний та зарослий бур’янами. Далі стежка, колись була викладена кирпичем, а зараз вона також заросла. Будинок в останній раз приводили в охайний вигляд, мабуть, коли батьки ще були живі. Я не міг зрозуміти, що тут коїться і чому тут так все занедбане? Але ж тут проживає Віталій зі своєю сім’єю.
Підійшов я до дверей постукав, але мені ніхто не відкрив. Я взявся за ручку і двері самі піддалися та відкрились. В будинку стояв свіжий запах перегару. Коли зайшов до спальні, там лежав Віталій. Я взяв за плече він вмить підскочив, подивився на мене та й знову ліг.
– Віталію, це я – Максим, твій брат.
– Тьху-ти, а думав знову примарилось. Вибач, не впізнав. Що ти тут робиш?
– Сюрприз тобі робимо, хочемо зібратися біля родинного столу у нашому домі. Через декілька годин тут будуть всі. Що з тобою трапилось і чому все таке в занедбаному стані?- питаю я.
– А що говорити? Роботи не має, дружина з дітьми пішла.
– І ти почав пити? Чому мовчав, чому ніколи про це не говорив, ми ж велика сім’я – допомогли?продовжую я.
– Та стидно було. Ви всі такі успішні, а як мозоль на пальці, от і пиячить почав. Життя не дуже склалось.
– Зараз всі з’їдуться і ми все подолаємо, ми ж сім’я!
