Ненавиджу людей, які безвідповідально відносяться до своїх дітей. Я навіть через це розлучився зі своєю дружиною, та позовом до суду відсудив право на повно опіку над нашою спільною дитиною.
Того вечора, коли наш шлюб закінчився, я затримувався на роботі, через що ми спізнювались на Різдвяну вечерю до батьків. Так, в мене така робота, що навіть у Свят Вечір я змушений працювати. Але справа не в цьому. Про запізнення я вирішив попередити дружину. Попросити вибачення.
-Алло, Настуню, вибач, але я затримаюсь на годинку. Я розумію, що сьогодні свято, але по іншому не виходить…ще раз вибач..
-Ти як завжди…нічого нового. Власне, я це очі… Андрію ні!
Вона не встигла договорити, і кинула слухавку. Щось сталось… серце впало до п’яток. Я ледь закінчив писати ту кляту звітність та подався додому. Дружина не відповідала на дзвінки. Моя нервова система вже не витримувала. Я за секунди пробіг з першого на п’ятий поверх, відкрив двері, відразу почув плач сина. Дружина сиділа в сльозах, тримала перемотану бинтом ручку Андрія й дмухала на неї. Поряд впала дошка для прасування й сама праска.
На питання що сталось, дружина відповіла, що ввімкнула праску та вийшла на кухню, щоб набрати для неї води. Андрій повзав під дошкою…Смикнув за провід, праска впала прямо йому на ручку. Я кипів від злості. Це ж, дідько, вже не вперше! То книжка йому на голову впаде, то чашка біля ніг розіб’ється, що пальчики поріже, то ледь з вікна не випав. Мені вже терпець урвався. Я не можу покластись на власну дружину. Маю постійно хвилюватись чи все добре з моїм сином.
Коли ми вклали сина до ліжка, сказав Насті збирати свої речі. Вона довго просила вибачення, потім довго плакала. Але я був певний у своєму рішенні. За халатне відношення вибачення не просять. Така поведінка не допустима. Один раз – це випадковість, два рази – закономірність.
