Моя кровиночка виросла. Я не очікувала, що це станеться настільки рано. Ще вчора він не міг без мене жити, ходив за мною хвостиком, бо боявся уявних монстрів.
Антон став для мене промінчиком світла в цьому шлюбі. Валерій, мій чоловік та батько Антона, давно уже не бачив в мені жінку та лише створював видимість того, що у нас сім’я. Ми не розлучалися лише через сина.
Насправді я й сама боялася розлучення. Кому потрібна жінка, якій вже 48 років із зайвими кілограмами та обличчям зі зморшками. Тому я трималася за цей шлюб.
Щоб компенсувати свої численні зради, Валерій давав мені гроші. Така собі моральна компенсація.
Я бачила своє щастя лише в материнстві. Адже любов між матір’ю та дитиною неможливо зіграти, вона ніколи не закінчується.
А тепер я відчула загрозу нашому кровному зв’язку. Та хто вона така, щоб розлучити матір із сином? Та хіба справедливо це? У мене немає вірного чоловіка, а тепер ще й син від мене віддалиться.
Тому я зробила те, про що зараз жалкую. Не знаючи тієї дівчини Іванни, я одразу сказала Антону, що я проти цього шлюбу, бо дівчина мені не сподобалась. Та якщо він хоче зберегти зі мною хороші стосунки, то повинен дослухатися до мого рішення. Антона засмутили ці слова, а я відчула змішані почуття. З одного боку, я раділа, що мені вдалося вселити сумніви в думки сина, з іншого боку, я подумала, що роблю неправильно та син не винен в тому, що у мене не склалося особисте життя та я не була достатньо сміливою, щоб змінити ситуацію.
Антон був закоханий у Іванну та твердо вирішив пов’язати їхні долі, про що сказав мені, а я замість того, щоб гордитися сином, почала ним маніпулювати удаючи, що у мене схопило серце.
Зараз я сама собі не подобаюся після того, що зробила.
Я почуваюся погано. Що тепер буде? Як я житиму без свого сина?
Хто ще був в подібній ситуації? Порадьте що мені робити.
