На вулиці весь день дощило. Ольга Петрівна пів дня сиділа біля вікна та дивилась на краплі дощу, котрі стікали по вікнах. А потім спостерігала за людьми, що метушились та бігали вулицями осіннього міста. Через негоду їх було не так і багато, тому дивитись було нецікаво.
– Мамо, ти за увесь день хоча б чимось мені допомогла. Я від ранку до вечора працюю, прибігаю додому і ще маю їсти зварити, прибрати. Стань, картоплі начисть, ти весь день сидиш хіба, навіть не встанеш з-за свого вікна. Та що ти там стільки виглядаєш! Як їсти кличу, то швидко підводишся.
Ольга Петрівна неквапливо піднялася з крісла та пішла на кухню. Раптом пробіг онук, ледь не збивши бабусю з ніг, та крикнув, щоб вона не заважала йому та відійшла.
Старенька стала збоку, а потім попрямувала далі. На зустріч вийшов чимось заклопотаний зять, насміхаючись, запитав, що цікавого вона нині побачила у вікні. Ольга Петрівна посміхнулась у відповідь, хоча їй було дуже сумно на душі.
Взяла в руки ніж та заходилась чистити картоплю.
Вона залишилась без чоловіка, коли діти були ще зовсім малими. Жила в селі, зранку до вечора робота, після обходила господарство, часу на себе не вистачало, вдруге заміж Ольга Петрівна так і не вийшла.
Потім не стало її мами, прийшлось забрати тата до себе. А через три роки донька привела в дім нареченого. У хаті місця було мало, але жили всі мирно та спокійно. Зять чомусь вважав себе в її домі повноправним господарем та був переконаний, що його всі зобов’язані в хаті слухати.
Згодом помер тато Ольги Петрівни, діти вирішили продати будинок у селі та купити власне житло в місті. З того часу донька, зять та Ольга Петрівна перебралися в місто. Квартира була на п’ятому поверсі, без ліфта. Ольга Петрівна не має сили підійматися по сходах, а діти навіть й не стараються вийти з нею на вулицю, у них своє життя. Так і сидить весь день біля вікна з ранку до вечора.
– Мамо, ти хоча бачиш, як чистиш картоплю? – крикнула до неї донька. – Лушпиння залишаєш! Хіба не бачиш? Іди краще, нічого від тебе не дочекаєшся! Я сама дочищу вже.
Ольга Петрівна встала та пішла у свою кімнату, а в голові все було як в тумані, нічого перед собою не бачила. Знову сіла біля вікна, а з очей тихо котилися сльози.
У голові промайнула тільки одна думка: от мої батько й мати мали біля мене гарну старість, я слова їм лихого в житті не сказала. Вони біля мене щасливими були, мені б так літа доживати. Але що вже зміниш…
