Мені шістдесят один рік, ми з моєю дочкою та онукою живемо разом у місті у власній трикімнатній квартирі. Щодо матеріального забезпечення, то в цьому плані живемо ми дуже скромно. Дочка моя розлучилася зі своїм чоловіком сім років тому, колишній зять сплачує аліменти. Донька також працює на роботі, зарплата в неї невелика.
Я вже декілька років сиджу на пенсії, а останнім часом здоров’я мене підводить, більша частина пенсії іде на ліки. Онука росте, дочка хоче для неї купити все необхідне. На зиму треба купити їй хороше зимове взуття. Дочка мріє звозити онуку на море, щоб дитина раз у житті побачила море. Та поки що все тільки в планах.
Нам нелегко жити. Приходиться економити на всьому. Я сама печу хліб, готую, товари беру зі знижкою. Але донька вважає, що в нас не найгірша ситуація, адже ми маємо власне житло, живемо без боргів, непогано харчуємось, вдягаємось, маємо все необхідне для життя. Вона говорить, що люди ще гірше живуть, і нічого поганого.
Донька має ще квартиру, яку на неї три роки тому залишила у спадок моя мама. Правда, знаходиться вона досить далеко. Помешкання те пустує, дочка платить тільки за комунальні, але це виходить досить таки пристойна сума в місяць.
Я їй говорю, хоча б оренду ту квартиру здати, щоб хтось оплачував комунальні й ще й гроші за оренду будуть.
Дочка не хоче мене навіть слухати. Говорить, що від того буде хіба більше збитків. А користі ніякої. У неї вже просто був подібний досвід – декілька років тому вона вже здавала житло в оренду, але те, в якому стані помешкання залишилось після квартирантів, наштовхнуло її на рішення більше ніколи не пускати у свій дім чужих людей. Після цього дочка ще довго ліквідовувала всі наслідки. Вона відключила воду, світло, замкнула двері на замок та поїхала жити до мене.
Але мені досі незрозуміло, для чого просто так тримати квартиру пустою? Хіба не можна її продати. Візьме гроші, і ми зможемо жити краще. І дитину одягнути нормально, і на відпочинок відвезти. Ремонт зробити у квартирі, в якій живемо.
– Не хочу я так! Продати квартиру, а гроші проїсти? І оком не моргнеш, як кошти розлетяться. Нехай стоїть. Потім буде дочці. Продати й дурний може, а потім що, знову купляти? Час іде. Донька підросте, і постане питання придбання їй власного житла, – переконує мене донька.
А я все одно вважаю, що можна те помешкання продати, і покращити таким чином життя. Ви як гадаєте, хто з нас має рацію?
