Жили ми великою дружньою сім’єю. Бабуся, дідусь, татко, мама та брат, який на десять років мене старший. Подвір’я у нас було велике. У кожного була своя територія та свої обов’язки. Нам дуже заздрили сусіди, тому що весь вільний час після роботи ми завжди проводили разом.
Я була тоді ще маленькою і не розуміла як може бути по іншому. Але життя інколи буває не зовсім лагідне та й випробовує нас на витривалість, наскільки ми можемо бути сильними.
Спочатку у нас захворів дідусь, мені було тоді тільки сім рочків. Стара травма хребта в шістдесят років дала про себе знати. Спочатку відмовили працювати руки, а потім ноги, після чого дідусь зовсім зліг. Я не могла це прийняти. Дідусь, як свято в сім’ї. Весь час шуткував та розповідав цікаві історії, після яких хапаєшся за живіт від сміху. У нього практично не було зіпсованого настрою, як би у нього на серці не було. Завжди він у мене залишиться в пам’яті, як самий позитивний дідусь, у якого я навчилась усміхатись, щоб там не було.
Років через два татко на роботі проходив медичну комісію, де знімок рентгену повідомив, що на одному з легені, поруч із серцевою артерією з’явилось темна пляма. Після здавання всіх можливих аналізів нам поставили страшний діагноз – рак легені. Та що саме страшніше, ця пухлина знаходилась біля серця і її видалити не можливо. Ми боролись за життя чотири роки, але хвороба сильнішою виявилась. І знову не стало ще одного члена сім’ї. Щонайдорожчого мого татка. Який любив мене понад усе, тому що я була його маленька дівчинка. Брат уже був дорослий та усю увагу він приділяв мені. Я все ще зі сльозима на очах згадую ті найцінніші моменти мого життя, які ми з татком провели разом. Я його дуже любила і люблю.
Брат закінчив школу та поїхав навчатись в інститут. Він почав жити іншим дорослим життям. Додому приїздив дуже мало, весь час приділяв навчанні, а згодом роботі.
От і залишились ми з бабусею та мамою у великому будинку. Тяжко мамі було самій спочатку тягнути на собі будинок, бабусю та мене. Вона все менше почала усміхатись. З часом зовсім помарніла від горя. Вона дуже кохала татка і змиритись з тим що його не стало вона не могла. Дуже сильно його не хватало.
Дуже гарний лікар – це час. Згодом все почало стиратись з пам’яті. А побутові проблеми не такими вже й тяжкими вважались. Мама згодом знову полюбила себе. Почала знову шуткувати та посміхатись. Бабуся навіть доньку свою не могла впізнати.
– Оксанко, що з тобою відбувається. В останній час ти зовсім змінилась. Ти випадково не закохалась там.
– Мамо про що ти таке говориш? В моєму то віці?
– Донечко дуже важко залишатись самотньою. Аліночка скоро виросте й піде у доросле життя, а тобі потрібно влаштовувати свою долю. – промовляла моя мудра бабуся.
Підслухавши розмову бабусі та мами я не змогла вночі ока зімкнути. Яке кохання в маминому віці. Внуків уже пора чекати. Та я навіть уявити не могла чужого чоловіка в нашому будинку. В нашому будинку місце тільки нашого татка!
З кожним днем мама мене дивувала все більше й більше. Дуже загадковою була та не звичною, я її ніколи такою не бачила. Згодом мама мені тактовно почала натякати, що у неї з’явився друг, з яким би вона хотіла мене познайомити. У мене ж відразу з’явилось відчуття протесту. Я хоч і мала була, але розуміла до чого це все ведеться. Спочатку друг, а потім заставить мене ще й татком звати. Пручалась, як могла, весь час вигадувала якісь відмовки.
Та ось настало літо, пора відпочинку. Але я себе скільки й пам’ятаю, то ми весь час дома, нікуди не їздили на відпочинок. Всі дівчата після літніх періодів хизувались фотографіями на морі, а я – ні. Бо у нас вдома завжди було багато роботи і їздити та байдикувати ніколи. Але, на мій великий подив, прийшла мама з роботи й повідомила, що через два дні ми їдемо на море і щоб я збирала речі. Я була на сьомому небі від щастя, бігала по будинку, як скажена, обіймала маму та бабусю, та й гайда збирати речі.
На вокзалі мене чекав не сподіваний сюрприз. Коли ми під’їхали на таксі до вокзалу, нас зустрічав дуже цікавий чоловік. З широкою посмішкою він протягнув мені руку й повідомив що його звуть Дмитром, й що він хороший друг мами. Та якщо я не проти, то хотів разом з нами відвідати яскраві краєвиди південної сторони країни, та подихати солоним повітрям.
З того часу й почалась наша сімейна дружба із Дмитром. З перших секунд нашого знайомства у мене склалось таке відчуття, що я його знаю уже сто років. Дуже з гумором та легкий у спілкуванні. Він виконував всі наші з мамою забаганки, з посмішкою та з цікавинками завжди коментував наші з мамою витівки. Він навіть чимось схожий на мого улюбленого дідуся. З того часу у нас знову повна сім’я, та скоро на одного члена сім’ї вона стане ще більшою.
