Заміж я вийшла дуже юною. Більшість моїх подруг ніяк не можуть знайти спільну мову зі своїми свекрухами, а в нас якраз все навпаки. На весіллі вона сказала, що віддає мені найцінніше, що має, – свого сина. З того часу свекруха ніколи не лізла в нашу сім’ю, не повчала життя, не телефонувала. Ніби її й нема.
З чоловіком спочатку все було чудово. І тільки з часом я стала розуміти, що він живе тільки у своє задоволення, Роман не знав, як це забезпечити сім’ю. Мені доводилось важко працювати, а після роботи ще й виконувати всі хатні справи.
Потім у нас народився син. Він був дуже неспокійним, доводилось носити його на руках, спав син по пів години. Увесь свій час я проводила з ним. Свекруха до нас так і не навідувалась, моя мама також жила дуже далеко від нас, тож не мала можливості приїхати.
Дитина повністю була на мені, хоча я й мала чоловіка. Роман міг затримуватися на роботі, сидіти з друзями в кафе, чи навіть просто не прийти додому, пояснюючи це тим, ніби дитина не дає йому спокійно спати, і він не може нормально працювати на роботі.
Я довго терпіла, допоки не вирішила розлучитися та поїхати до мами. Але вона почала переконувати мене в тому, що чоловік зміниться і я, як жінка, маю бути мудрою та зберегти сім’ю. Роман за тиждень приїхав по мене. Я зібрала речі та поїхала з ним.
А потім несподівано занедужала моя мама. Доводилося сидіти з дитиною та доглядати хвору матір, і ще й працювати.
Пройшло декілька років, і я дуже шкодую, що тоді повернулась до чоловіка. Він ні каплі не змінився. Та найгірше, кожного разу, коли я говорю, що подам на розлучення, син запевняє мене, що залишиться жити з татом, бо любить його.
Вони обоє поводять себе холодно та байдуже щодо мене, весь час кудись ходять удвох. Гадки не маю, чому все саме так. Я все своє життя живу заради сина, а він готовий так легко відмовитися від рідної мами.
