Як тільки я вийшла заміж, свекруха часто запрошувала нас до себе в гості.
Одного разу ми прийшли до неї, мама поставила на стіл котлети, варення, салат. Я одразу звернула увагу на котлети, які були приготовані незрозуміло з чого. Я спробувала їх скуштувати, там зустрічалося все: і гречка, і рис, і навіть шматки картоплі.
Спочатку мовчала, а потім все-таки не витримала та поцікавилась у свекрухи, з чого вони зроблені.
– Як з чого? Зі всього, що було в холодильнику. А що даром пропадатиме! – мовила вона спокійно.
Я з того всього навіть їсти перехотіла. І шматок у горло не ліз.
– Кому воно треба, щодня стояти біля плити, – говорила мама Богдана, – мені супу на тиждень вистачає, а макаронів чи гречки – на дні чотири. Якщо якісь страви й залишаються в холодильнику, то я з них щось роблю.
Для мене дивно готувати страви на декілька днів, ні моя мама, ні бабуся так не робили.
Свекруха часто приходить в наш дім та заглядає в холодильник.
– Ти мого сина годуєш взагалі? У вас же пустий холодильник!
Я спокійно пояснила, що на вечерю зварю супу, зготую канапки. Я готую все свіже, для чого готувати на тиждень вперед.
З того часу мама весь час приносить нам якусь їжу: то каструлю вареників, то котлет штук двадцять, то борщ. У нашій сім’ї їдять все свіже, а те, що приносить свекруха, просто не встигаємо з’їдати, приходиться половину викидати. Шкода, адже вона тратить гроші, пенсія в неї невелика. Не розумію, для чого нам стільки носити.
А на день народження мама подарувала мені цілий набір каструль, щоб я вчилась готувати борщ, бо вона досі вважає, що я не годую її сина.







