Не люблю свою бабусю. Я не мала до неї теплих почуттів ще з дитинства. В ті далекі часи, я не відчувала від неї любові та ласки. Бабуся не вітала мене зі святами. Вона «передавала вітання» через батьків. Пізніше дізналася, що вони просто приплітали бабусю до поздоровлення, аби я не ображалася на неї.
Бабуся не любила мене обіймати. В нас немає спільних фото, адже вона ніколи не хотіла їх робити. Вона казала, що це безглуздя. Бабуся переконувала, ніби камера забирає частинку душі. Я думала вона правда в це вірить. Чомусь ці переконання не заважали їй фотографуватися з моїм двоюрідним братом. Його вона обожнювала. Брата засипала подарунками та постійно демонструвала до нього любов. Я не розуміла, в чому проблема? Мені заборонялося бігати в бабусі, веселитися, щось чіпати. Бабуся наказувала сидіти тихенько й не заважати. Якщо я хотіла побігати разом з братом, вона казала наступне:
- Ти дівчинка, отже, повинна бути охайною та чистою. Твоє волосся розтріпається, а руки забрудняться, якщо ти будеш грати з братом. Сиди тихенько і не завдавай клопоту.
Я не любила приїздити до бабусі, бо там не було нічого цікавого. Мене примушували мити посуд, тренувати каліграфію чи вчили в’язати. Брат бігав на вулиці з сільськими дітьми, а я читала правила етикету. Бабуся могла закрити мене в дома з черговим завданням й поїхати з внуком, якого вона любила, на річку купатися.
Діти малі, але не дурні. Я чудово розуміла, що бабуся мене не любить. Вона демонструвала це постійно. Я питала в мами, чому бабуся мене не любить? Вона нічого не могла сказати. Мама хотіла придумати виправдання для неї, але таких не було.
Після моїх візитів до бабусі, батьки сварилися. Я мало що пам’ятаю з тих діалогів. Я відчувала себе винною в сімейних проблемах. Коли я не буваю в бабусі, то в квартирі тихо, батьки не сваряться, а мама ходить усміхнена. Варто навідатися до бабусі і все йде шкереберть.
В пам’ять врізався один діалог моїх батьків. Не весь, а лише шматочок. Я підслухала їх випадково. Відчувала сором за свій вчинок. Зізналася в ньому лише через одинадцять років. Мама сказала наступне:
- Моя донька для неї ніхто. Вона вважає її людиною другого сорту. Я не хочу пускати її до тієї мегери.
- Прикуси язика! – Шипів батько. – Ти про мою матір говориш. Вона любить нашу дитину, а ти себе накрутила.
- Правда? Чому наша донька сидить вдома, під замком, коли твоя матуся возить Ігнатика по паркам розваг? Дитину твоєї сестри вона визнає, а твою – ні. Донька сама сидить без нагляду. Раптом вона підпалить сірники чи обіллється кип’ятком?
- Ти драматизуєш і дEm0нi3yєш мою матір! Вона нормальна бабуся. Припини піднімати цю тему. Через тебе в домі сварка!
- Через мене? – Я не бачила маму, але розуміла – вона не може слова сказати, через обурення. – Пройдуть роки і вона не захоче спілкуватися з бабусею. От побачиш! Я буду мати рацію.
Мама не помилилася. Бабусин коханий онучок не хоче їхати до неї. Йому глибоко байдуже на бабусю. Його хвилюють тільки гроші, які вона може дати. Якщо стара сидить без копійки, то і внука не бачить.
Бабуся намагалася зі мною поговорити. Вона хотіла залагодити минулі помилки. Тепер вона зрозуміла, яку біду накоїла. Діло в тому, що я не хочу з нею спілкуватися. Через бабусю я мала купу психологічних проблем, які відібрали в мене здоров’я, багато часу та грошей. Я не бачила від неї нічого хорошого тоді, в дитинстві. Де гарантія, що зараз вона буде іншою? Вона згадала про мене, бо один внук від не відмовився. Здається мені, в першу чергу, бабуся думає про себе. Вона не хоче бути покинутою, тому набивається в друзі. Навіть, якщо її помисли чисті і вона дійсно змінилася, я їй уже не вірю. Мені потрібна була її увага в дитинстві. Зараз мені добре без неї. Мені достатньо матері та батька. Вони моя справжня сім’я.
