На початку вересня подзвонила моя мама з села, просила, щоб ми приїхали допомогти їй викопати картоплю. Ми з чоловіком сказали, що приїдемо.
У мене ще є брат Іван, він із сім’єю живе недалеко від нас у місті. Батька нашого давно не стало, мама живе одна. Я була певна, що й брата мати попросила про допомогу.
Він вже три роки одружений, живе досить заможно. Але брат постійно чимось незадоволений, то йому грошей не вистачає, то всі навколо живуть краще, то сім’ю важко прогодувати, а мама завжди його жаліє. Недавно його скоротили на роботі, так-от всі навколо тепер що й роблять, то помагають Івану, а особливо матір.
Для мене було великим подивом приїхати та не застати вдома брата з сім’єю. Мама того року їм і картоплю сумками возила, і моркву, і буряк, і навіть банки з консервацією, а я, бачте, сама все можу зробити та придбати. Матір шкодує його, бо вони без копійки сидять, зате мені ніхто не помагає. А Іван навіть не додумався приїхати допомогти.
Ми два дні копали картоплю, все носили, а мама не переставала говорити, ніби обов’язково треба дати картоплі братові, бо вони не мають за що жити. Ми просто змовчали на все. А коли збиралися їхати додому, мати підійшла до нас та попросила, щоб ми купили їй дров на зиму, бо грошей вона не має, пенсія мала, немає за що навіть дров купити. Ми пообіцяли допомогти.
Повернувшись додому, я натрапила в Інтернеті на фото брата з сім’єю, де вони відпочивають в Єгипті. А ще Іван похвалився, що мати дала їм 3000 гривень на відпочинок.
Виходить, мамі шкода брата, бо він постійно скаржиться на своє життя. А якщо я нічого не кажу, то це означає, що мені не потрібна допомога?
Вже й не хочемо давати їй гроші на дрова, от брат хай і купляє. Боюсь, як ми відмовимо, мама розповість всій рідні, які ми невдячні діти. Що робити?
