- Привіт, мамочко! – Донька кинулася мене цілувати. – Вибач, що так пізно приїхали. Ми хотіли вранці, але в затор потрапили. Простояли в ньому п’ять годин! Ти уявляєш?
Я давно відправила доньку до Києва. Вона там вивчилася й життя побудувала. До мене в село приїздила рідко. Зазвичай, її сюди не заженеш. Вона давно стала міською жителькою.
Приїхала донька не сама. Взяла з собою чоловіка та внука. Я зраділа. Думаю, допоможуть діти по хазяйству. В мене огорожа поламана, повний садок стоїть, на городі роботи повно, ще й в самій хатині лад навести треба. Всі полягали спати, а я собі думаю:
«Завтра з дочкою стану, генеральне прибирання зроблю. Перемиємо увесь посуд, навіть той, що в серванті стоїть. Витрусимо килими. Підлогу помиємо. Добре, що зять приїхав. Шафу та тумбочки відсуне. Ми й так помиємо. Потім до городу дійдемо. Потихенько, помаленьку. Все біля хати поробимо!»
Вранці діти стали разом зі мною, але не для того, щоб прибирати. Вони зібралися на рибалку! Я не встигла хоч щось сказати. Поки зять робив щось біля машини, дочка хутко заварила чаю в термос, зробила бутербродів й побігла на вулицю. Повернулися після обіду. Я встигла почати прибирання. Може допоможуть, коли повернуться. Де там!
Діти їли, спали, бігали на річку, то на рибалку, то купатися і так все літо. Я не отримала ніякої допомоги. Сама в хаті прибрала за три дні. Город довбала в одну пару рук. Збирала огородину теж сама. Дочка виходила, щоб зібрати зелень для салатику. На цьому її допомога завершилася. Я бачила гори не митого посуду, бруд й розкидані речі.
Я відчувала себе прислугою. Діти гарно відпочили в мене, а я наробилася за трьох! Більше того, огорожу сама полагодила, а внука навіть не бачила. Я взагалі не могла поспілкуватися з дітьми. Їх же ніколи не має, а коли вони в дома, то сплять.
Чекала їхнього від’їзду, як дощу в засуху. Люблю своїх дітей, але вони повели себе дивно. В мене м’який характер. Я не могла просто їх змусити мені допомогти. Ну, що ж, буде мені урок!
