Матильда з’явилася біля пункту швидкої медичної допомоги ні звідки. Сторож ні кого не бачив, їв бутерброд і раптом почув:
- Гав!
Чоловік підстрибнув від несподіванки. Бутерброд впав на землю. Песик спокійно підійшов до своєї їжі. Він нічого не соромився. Сторож глянув з під лоба на гостя. Тільки що чоловік втратив свій обід. Поки песик їв, сторож виглянув із-за воріт. Нікого не має. Ні людей, ні інших тварин. Сторож завжди був суєвірним. Він глянув на песика ще раз. Скоріше за все, це сам Господь прислав йому компаньйона. Останнім часом чоловік сумував все більше. Схоже, можна виправити його проблему.
Сторож обдивився цуценя. Без бліх, глистів та травм. Цуценя не виглядало безпритульного. Сторож нарік свою нову подругу Матильдою.
- Мене звати Гліб. Дай лапу! – Сторож взяв маленьку лапку Матильди в свою і легенько її пожав.
Гліб не схожий на типового сторожа. Він хлопець молодий. Йому лише двадцять три роки. Він людина важкої долі. Закінчив дев’ять класів і одразу пішов працювати. Матері не мав. Вона хотіла відправити сина на навчання. Наймала репетиторів, вклала багато грошей. Коли її не стало, батько хутко припинив виділяти гроші на освіту сина. Йому було байдуже на свою дитину. Шістнадцять є? То хай йде працювати. Саме такою логікою заручився батько Гліба.
В хлопця завжди виходило запам’ятовувати великі об’єми матеріалу. Біологія та хімія улюблені предмети хлопця. Він мріяв бути лікарем, але сталося по-іншому. Коли на пункт швидкої допомоги шукали сторожа, він побіг одним з перших.
Фельдшери знали історію Гліба, тому ставилися до нього з великою повагою. Появу Матильди колектив сприйняв з гумором. Іван Миколайович, головний на пункті, сміявся з Гліба. Чоловік любив жартувати над хлопцем.
- Знайшов собі дівчину, а, Глібе? Ми знаємо, робота займає весь твій вільний час, але ти понизив планку до самої землі!
- Ой, смійтеся, смійтеся! Моя Матильдочка покаже вам, як над добросовісними працівниками сміятися!
Матильда, ніби розуміючи чого від неї очікують, загавкала тонесеньким голосочком. Вона безстрашно накинулася на товсті чоботи Івана Миколайовича.
- Господи, яка зла собака. Зараз пошматує мене! – Продовжував жартувати літній чоловік.
- А я вам казав! – Переможно вигукнув Гліб.
Матильда росла швидко. Її полюбив увесь колектив, в якому переважали жінки. Напарник Гліба, Семен Йосипович, невдоволено хитав головою.
- Ще одна баба. Ти не міг мужика знайти? – Казав він Глібові. – Нам цих жінок вистачає. Ну, що вона зможе! Ти диви. Здихля якесь!
Матильда нікого не слухала. Вона повільно, але вірно завойовувала довіру працівників.
Стосунки собаки та Семена Йосиповича переросли в дружні, коли той втрапив у халепу. Матильда його врятувала. Пристаркуватий сторож ледь тримав голову на плечах. Його очі злипалися, а шия ставала гнучкою, наче пластилін. Кава не допомагала. Вирішив Семен Йосипович підпалити цuгApky. Затягнувся, так само сидячи в своїй будці. Чоловіка вистачило тільки на декілька тяг, як він задрімав,прямо з сuгApEт0ю в руках. Вона повільно тліла. Недопалок випав з рук Семена Йосиповича й покотився до стопки паперів, які стояли в кутку. Сухі та легкозаймисті. Вони загорілися поступово, а потім спалахнули, наче сірник. За ними зайнялися штори. Вогонь потроху лоскотав дошки, з яких колись побудували будку для сторожа.
Собака прокинулася від запаху диму. Вона рвонула до Семена Йосиповича зі всіх сил. Гавкала гучно, на скільки вистачало сил дев’ятимісячного песика. Матильда вперлася лапками в двері будки. Не відчинити. Собака взялася завзято шкрябати кігтиками двері й гавкала гучно-гучно.
Семен Йосипович стрепенувся. Хотів зробити вдих, але його легені одразу випхали повітря назовні. Чоловік нічого не розумів декілька секунд. Він бачив вогонь з правої частини будки. Вікно, яке ще не луснуло від тепла, було прямо навпроти сторожа. Він почув стурбований гавкіт Матильди. Вона з таким завзяттям шкребла двері. Здавалося, собака хотіла винести їх.
Чоловік нарешті вийшов з будки. Він не встиг подякувати Матильді. Хутко побіг за вогнегасником. Добре, що полум’я не встигло піднятися високо. Сторож впорався самотужки. Тільки, коли останній вогник полум’я погас, Семен Йосипович пішов до Матильди, щоб почухати її за вушком.
- Ти моя голубка! Розумничка моя! Хороша дівчинка! Щоб я без тебе робив! Молодець! – Чоловік пестив собаку, обіймав, наче людину.
Трагедія не залишилася без уваги. Семену Йосиповичу «виписали» гарний наганяй. Чоловік залишився без премії, але він радів, що зберіг своє життя. Матильду ще більше почали шанувати та любити. Чоловіки зробили для неї буду, а жінки принесли безліч непотрібної та теплої тканини. Нею утеплили буду зсередини. В Матильди з’явилися окремі мисочки, підписані її іменем. Вона відчувала зміни. Собака знала, тепер її точно будуть всі любити.
Семен Йосипович першим біг до Матильди. Він любив свою рятівницю усім серцем. Носив їй цілі кульки зі смачною їжею.
- Ви її розбалували! – Казав Гліб. – Вона тепер не хоче їсти звичайні харчі.
- Не бубони мені! – Відповідав Семен Йосипович. – Це їй премія за хорошу роботу.
Матильда вберегла колектив не тільки від пожежі. Сталася цікава історія перед новорічними святами. На зміні був Гліб. Матильда сиділа біля воріт й чекала повернення машини швидкої допомоги. Вони виїхали десять хвилин тому. Собака знала, через стільки же часу, вони повинні приїхати назад. Треба обов’язково зустріти машину.
Карета швидкої затримувалася. Матильда почала хвилюватися. Гліб, як на зло, відійшов до вбиральні. Її залишив за старшу. Матильда сумно глянула в темноту. Нікого. Собака повільно пішла до буди. Раптом, її вуха почули щось дивне. Якийсь шум біля дальньої стіни. Матильда тихенько пішла в ту сторону. Її фігуру заховала ніч.
Собака дійшла до потрібної стіни. Прислухалася. Дійсно! Там щось ходить. Воно намагається залізти на територію. Це людина. Що їй тут треба? Невже то крадій? Тут не має чого красти. Невже він думає, ніби медики отримують великі гроші?
Матильда скоцюрбилася біля стіни. Вона зайняла таку позицію, щоб її не було видно, але чужинця можна було б легко атакувати. Гліба досі не було. Собака вирішила самотужки затримати злодюгу. Крадій вже перекинув одну ногу. Ось він звісив другу. Ще трішки. Він на землі! Для Матильди це був сигнал до дій. Вона накинулася масивною тушею на чужинця. Її пащека клацнула прямо біля його обличчя. Злодій не очікував на такий «теплий» прийом. Чоловік кричав, наче його ріжуть. Матильда кусала туди, куди могла дотягтися. Вона не рвала чоловіка, лише лоскотала. Собака чудово розуміла, її завдання утримати злодія. Його долю вирішить Гліб.
Сторож вибіг на шум. Оксана, молоденька фельдшерка, теж вийшла на звуки, але побоялася підійти до злої Матильди. Гліб відігнав свою напарницю від злодюжки. Той виявися місцевим п’яничкою. Його мізки зламалися в пошуках добавки. Чоловікові не продали в жодному магазині, бо бачили його стан. Він вирішив вдертися до пункту швидкої допомоги за спиртом.
- Ви трішки не туди забрели. Вам би в поліклініку. – Жартував Гліб.
- О це звірюга на мене напала! – Жалівся п’яничка. – Я не встиг зрозуміти, чи воно реальне, чи я його вигадав…
Чоловіка «підкинули» в поліклініку на капельниці. Його жінці повідомили про пригоди її чоловіка. Жінка слізно вибачалася і обіцяла «дати доброї прочуханки тому гуляці».
Матильда не тільки стерегла пункт швидкої допомоги, вона допомагала у всьому. Якщо люди восени гребли листя, то Матильда тягала ряднинки зі сміттям до загальної купки. Взимку ставала з усіма гребти сніг. Правда, тоді від неї було більше шкоди, чим користі, але ніхто не смів сказати про це пухнастій помічниці.
Собака любила зустрічати фельдшерів з виклику. Вона розуміла одразу, чи вдалося врятувати життя? Якщо бригада поверталася з поганими новинами, Матильда залазила в буду й дивилася на ворота очима, повними сліз. Якщо ж виклик закінчувався вдало, собака вперто чекала біля сторожової буди й підмітала хвостом асфальт. Як тільки фельдшера з’являлися на горизонті, Матильда починала гучно завивати. Вона, ніби співала оду подвигам фельдшерів.
Вік Матильди підходив до кінця. Гліб нарешті зібрав гроші для вступу. Він твердо вирішив, в тридцять з хвостиком, здійснити свою мрію. Стати лікарем запізно, але можна вступити на фельдшера чи медичного брата. Він буде в медицині, про що мріяв усі ці роки. Тримала Гліба Матильда. Він не міг просто піти. Стільки років пропрацював зі своєю напарницею. Вона визнавала його своїм господарем, слухалася його команд й підтримувала у важкі хвилини.
Семен Йосипович давно вийшов на пенсію, але регулярно навідувався до своєї кудлатої подружки. Жінки посилили догляд за Матильдою. Вони розчісували її, купали й давали смачну їжу. Матильда давно втратила зір. Вона ходила на трьох лапах, бо якось одну відморозила, чекаючи на повернення чергової карети швидкої. Вони тоді виїхали до шестирічного хлопчика, в якого почалася сильна алергія. Дитина ледь дихала. Матильда одразу відчула – справа важка. Медикаментів не вистачало, але медики зробили все, для спасіння хлопчика.
Дитина п0mepлA, а Матильда залишилася без лапи. Медиків не було майже годинну. Собака не сумувала. Здавалося, її не хвилювали нові умови життя. Головне, вона в люблячій сім’ї. Зараз вона думала так само.
Всі готувалися до кончини Матильди. Сумно про це думати, але ми не вічні. Що вже говорити про тварин. Медики – це люди, які постійно бачать cmEpть. Вони давно втрачають здатність співчувати всім підряд. Так ніякого співчуття не напасешся! Навіть в них на очах виступали сльози, коли вони думали про відхід Матильди.
Вона, ніби знала про думки своєї сім’ї. За три дні до зникнення, Матильда притягла до Гліба кошеня. Чоловік дивився на малий, рудий клубок з широко відкритими очима. Звідки вона його взяла?
- І що мені з ним робити? – Поцікавився Гліб у Матильди.
Вона гучно гавкнула й ткнула носом кошеня.
Гліб взяв кота на руки, пильно глянув йому в очі й сказав:
- Віднині й навіки віків, ти звешся Мурчиком!
- Як то в рицарі посвятив. – Сказав Іван Миколайович.
- Господи! Як тихо ви ходите.
Матильда забирала Мурчика до себе в буду. Він заривався носиком в кудлату шерсть собаки й міцно засипав. Не встигли працівники звикнути до нового члену команди, як Матильда кудись зникла. Пройшло рівно три днів, від появи Мурчика. Котик жалібно м’явчав й бігав по території. Він заглядав в кожний куток, щоб знайти свою подружку. Матильди ніде не було. Всі знали, що трапилося, але говорити в слух наважився тільки Семен Йосипович.
- Пішла вmupAтu, моя маленька Матильдочка. Правду кажуть, якщо собака хороша, то вона йде з дому перед k0nчun0ю.
Пенсіонер поставив пакет з гостинцями під сторожовою будкою. Глібу здалося, що він змахнув сльози з очей. Обережно, щоб інші не помітили й не засміяли. Де це видано, плакати через cmEpть собаки? Важко зізнаватися, але Семен Йосипович сприймав Матильду своїм другом. Йому було надзвичайно боляче розлучатися зі своєю «голубкою».
Гліб місця собі не знаходив. Він не хотів вірити в дійсність, але правда різала очі. Він вийшов з кабінету Івана Миколайовича з папкою паперів. Гліб звільнився. Тепер його нічого не тримає в цьому місці. Він може піти зі спокійною душею.
Чоловік підійшов до стурбованого Мурчика. Той гучно м’явчав. Він дивився на Гліба великими очима, в яких читався страх. Гліб схилився над котом, щоб почухати його за вушком.
- Не хвилюйся, друже. Матильда була така сама, коли приступила до своїх обов’язків. Ти маєш замінити її, адже вона сама обрала тебе на своє місце. Розумієш?
Гліб востаннє глянув на пункт швидкої допомоги. Сонце сяяло високо в небі. Воно осліпило Гліба. Чи то йому в око щось втрапило?
