Оксані подарували старий телефон. Вона, в свої сімдесят, непогано розбиралася в гаджеті. Її навчили писати повідомлення та дзвонити. Оксані тих навичок достатньо. Вона мала двох дорогих людей, яким хотіла дзвонити. Оксана пам’ятає, як їй вручили подарунок.
Прийшов молодий хлопчина. Оксана не взнала його. Пригледілась ближче. Син Миколи та Світлани — Олежик. Прийшов в двір. Посміхався широкою посмішкою. Протягує старій телефон й каже:
- Тітко Світлано, візьміть. В нас у всіх є. Ви одна в селі без телефону.
- Чого це одна! – Заперечила Оксана. – Ще в Гальки немає.
- Так їй вісімдесят вісім і не має нікого живого з рідні. Їй телефон ні до чого, а ви візьміть. Зможете сину чи дочці дзвонити.
Хлопчина навчив користуватися подарунком. Оксана одразу побігла на почту писати листа. Олежик сказав, треба номери в дітей взяти, тоді можна буде їм дзвонити. А ні! Ще рахунок поповнити. Олежик пообіцяв сам гроші на телефон класти. Оксана буде йому давати вісімдесят гривень щомісяця. Хлопець, як тільки в місто поїде, одразу покладе гроші.
Стара написала спочатку сину. Вона написала не багато:
«Синочку мій, коханий мій, привіт тобі від матері та батька. Нам подарунок зробили – телефон. Тепер я зможу тобі дзвонити, щоб поспілкуватися. Напиши, будь ласка, свій номер. Цілую. Бувай. До скорої зустрічі».
Донечці написала ще менше:
«Привіт, голубко. Напиши свій номер телефону. Я тепер зможу тобі дзвонити. Бувай».
Жінка прийшла додому в натхненому настрої. Вона не могла дочекатися відповіді від дітей. Хотіла якомога скоріше подзвонити їм. Стільки питань, а новин купа. Все хочеться спитати, розказати. Як добре, що технології йдуть вперед. Раніше не існувало такого чуда. Чекати листа доводилося місяцями. Ніхто не знав про справи один одного тривалий час. Зараз так добре жити. Одна маленька коробочка здатна з’єднати з коханими людьми на величезній відстані.
Оксана чекала відповіді довго. Її натхнення кудись дівалося з космічною швидкістю. Раніше діти відповідали швидко. Впродовж тижня, їй приходив лист з відповіддю. Жінка не розуміла, що сталося? Може діти захворіли? Чи потрапили у біду? Чому вони мовчали два місяці? Жінка місця собі не знаходила. Вона хвилювалася за своїх діток. Оксана засинала зі страшними думками, прокидалася вся холодна й в поту. В страшних тривогах пройшли три місяці. Олежик пропонував гроші покласти на телефон, але навіщо він їй, якщо діти не кажуть свої номери? Оксана ніяково відмовлялася. Вона не хотіла думати погано про дітей. На жаль, відповідь напрошувалася сама собою. Напевне, діти не хочуть з нею говорити, тому не кажуть свої номери.
Жінка сиділа вдома засмучена. Чоловік постійно питав:
- Оксаночко! Рибко моя! Що сталося?
- Нічого… — Тихо відповідала жінка. Вона нічого не сказала чоловіку за номери, які діти не хотіли написати.
- Може ти сумуєш, бо до подружок давно не ходила? То ти сходи! Провідай Віру чи до Люди заскоч.
- Не хочу. – Бубоніла Оксана і йшла на город. Робота забирала дурні думки.
Листи прийшли на четвертий місяць. Тучна жінка стукала по огорожі масивним кулаком. Місцева листоноша Варвара однієї рукою трималася за сумку, а іншою – протягувала Оксані листи. Жінка не могла натішитися ними. Ну, нарешті прийшли! Тепер то вона все дізнається. Напевно діти написали причину своєї мовчанки. Вона хвилювалася, ночей не спала.
Оксана забігла в дім сміючись. Її старий глянув на неї здивованим поглядом. Що це сталося з його жінкою? Чого це вона така весела? Пішов за нею в кімнату.
- Ти чого плачеш?! – Старий міцно обійняв свою жінку. – Рибо моя, що сталося? Ти секунду назад сміялася, а тепер сльози ллєш! Неподобство!
Жінка нічого не могла говорити. Вона не хотіла думати, а ще більше – хотіла втратити здатність читати.
Діти їй відповіли, але що вони написали мамі?
Син писав сухо:
«Привіт. Навіщо тобі мій номер? Мам, мені нормально писати тобі листи. Наше листування мене влаштовує. Не має часу на пусті балачки. Я людина зайнята. Дзвони сестрі. Вона охоче з тобою поспілкується».
Донька написала мамі повноцінний лист:
«Привіт, мамо. Гарна новина! Добрі у вас люди в селі. Є ще якісь новини? Я тобі напишу свій номер, але часто не дзвони. Я сама тебе наберу, коли мені буде зручно. Роботи багато в мене. Не можу знайти вільної хвилинки на спілкування. Навіть з подружками не бачуся. Менший в школу пішов, а старший перші cunцi в бійці отримав. Не знаю, що з ними робити. Ростуть розбишаками. За ними потрібен постійний контроль.
На роботі завал. Постійно придумують нові завдання, а часу на роботу дають менше. Зарплату останній раз піднімали рік назад. Ніяк не можу випросити підвищення.
З Петром у нас не клеїться. Він зараз вдома не ночує. Живе на іншій квартирі, але ти не хвилюйся через мої проблеми. Я все владнаю.
Подзвони, коли отримаєш листа й вибач мене, що раніше не написала. Думаю, ти сама розумієш, чому я довго відповідала.
Всі передають тобі «привіт». Бувай, мамо».
Старий прочитав написане та вислухав розповідь дружини. Він був не в захваті від новин. Виходить, що сину вони не потрібні. Він відмовився навіть номер написати. Та грець з тим номером! Міг би пояснити матері, чому стільки часу мовчав. Вона хвилювалася! Місця собі не знаходила. Був би він тут, батько швидко навчив би його манерам! Взагалі страх втратив! Ніякої поваги до батьків!
Дочку зрозуміти можна. В неї проблеми в сім’ї. Вона намагається самотужки їх вирішити. Вони не винять її. Так, їм хочеться внуків побачити. Стільки всього хочеться розпитати. Вони навіть не бачили фото дітей зі школи. Хочеться подивитися на меншого в костюмі та з букетом тюльпанів. Нічого не вдієш. Доведеться потерпіти.
- Що це виходить, Оксаночко? Сину ми не потрібні. Він захотів одне речення написати з поясненнями.
- Саме так і виходить. – Тихо мовила жінка.
- Донечці ніколи. В неї своїх проблем повно. Життя якесь в неї важке. Чоловік непутящий трапився. Нічого корисного не зробив для нашої дочки. – Злився старий.
- Як це нічого корисного? Внуків зробив. За це йому можна подякувати.
- Ех… Шкода їх, шкода нас. Схоже, це наша стареча доля. Бути забути власними дітьми… — Важко мовив чоловік.
- Може ще не все втрачено. Донечка розбереться зі своїми справами і приїде в гості. Раптом так трапиться.
Старий перевів погляд на вікно.
- Навряд чи, рибо моя. У молодих багато справ. Їм не до старих батьків.
