Наташа вдячна своїм мачусі. Вона ніколи б не подумала, що зізнається в цьому, але то чиста правда! Історія в Наташи звичайна.
Батьки прожили разом шість років. Як то буває в молодих, не зійшлися характерами. Мати одразу сказала:
– Ти береш її на себе. Я нею займатися не буду. Молодій та гарній жінці, як я, потрібна свобода. Якщо я зараз візьму її до себе, то ніколи не знайду чоловіка!
Наташа все чула. Вони зрозуміла, кого дорослі обговорюють. Наташа ще довго шукатиме проблеми в собі, адже рідна мати від неї легко відмовилася. Потім, коли батька не було, дівчинка запитає в мами:
— Мамо, ти мене не любиш?
Жінка кинула на доньку короткий погляд. Вона мовчки продовжила фарбувати вії.
— Може, я погано поводжуся, тому ти кидаєш нас? – Не вгавала Наташа.
— Так! Я тебе не люблю! – Випалила мати Наташи. Через розпитування доньки, вона втратила пильність і ткнула себе щіточкою від туші в око. – Ти погане, не слухняне дівчисько, яке заважає мені фарбуватися!
Наташа замовкла. Вона заховалася в своїй кімнаті до приходу батька.
Мама гарно вдягалася, робила укладки, макіяж і йшла кудись без них. Батько нічого їй не говорив. Він збирав свої речі.
— Таточко, ти йдеш, бо теж не любиш мене? – Не втрималася Наташа й гірко заплакала.
— Тобто, теж? Доню. Що ти таке говориш! Я тебе люблю! Чуєш? Люблю! – Чоловік міцно обійняв свою маленьку донечку. – Ми разом йдемо. Мама хоче трішки побути сама. Іноді таке трапляється з дорослими людьми. Ми в бабуся поживемо. Добре, сонечко?
Наташа витерла рукавом пухлі щічки від сліз. Навіщо мамі бути самій? Нічого не ясно. Ці дорослі, для дівчинки, були якимось незрозумілими істотами.
— А потім?
— Не знаю, люба. – Ласкаво мовив тато. – Може мама повернеться, а може – ні. Ти повинна знати правду і бути сильною. Розумієш?
Зі всієї розмови, Наташа запам’ятала одне: мама більше не хоче її бачити, бо не любить.
Вони прожили в бабусі рік, а потім сталося щось не звичне. Тато привіз Наташу в новий дім. Їх зустріла гарна жінка. Вона усміхалася і протягувала руки до Наташи.
— Привіт, голубко. Нарешті ми познайомилися. Мене звати Надія.
Наташа не знала, що говорити. Вона стояла мовчки. Дитина дивилася на цю нову жінку, яка наче сяяла. Від неї віяло теплом та пахло пирогом з яблуками.
Батько легенько штовхнув Наташу в плече. Дитина схаменулася.
— Здрастуйте! Я Наташа. Приємно познайомитися. – Наташа простягнула руку на зустріч рукам Надії.
Жінка дзвінко засміялася і покликала гостей пити чай.
Тепер вони жили в Надії. Наташа зрозуміла, ким буде для неї Надія. Дівчинка не заперечувала. Вона дивилася на жінку зачарованим поглядом. Справжня мама давно не приходила. Вона подзвонила один раз і все. Більше не цікавилася Наташою. Вона вже вивчила, що мама її не любить, але дівчинка хотіла показати мамі, як вона виправилася. Дитина думала, мама побачить успіхи доньки і знову її полюбить. Наташа гарно вчилася, не отримувала зауважень від викладачів та допомагала бабусі вдома.
Надія полюбила Наташу одразу. Вона не могла мати дітей. Історія її життя довга й важка. Мама Надію також не любила. Мати завагітніла від якогось чоловіка. Він не покликав її заміж. Жінка вирішила народити й віддати дитину в дитячий будинок. Надія мала маму та бабусь, але всім було байдуже на неї. Діти в дитячому будинку заздрили їй, якийсь час. Надії вдалося довести їм свою непотрібність у власній сім’ї. Тільки після цього її прийняли, як свою.
Дівчата легко знайшли спільну мову. Надія навчила Наташу гарно одягатися. Дівчинка гадки не мала, які фасони та кольори їй підходять. Мачуха навчила готувати й вишивати. Вона ж робила для Наташи костюми на свята. Дівчинка завжди притягувала увагу в чудово пошитих образах.
Надія мала гарні знання в області мови та літератури. Вона привила дівчинці любов до цих наук. Жінки разом виконували різні проекти, вчили вірші та великі прозові уривки. Наташа обожнювала приходити до мачухи, щоб розповісти свіжі враження від прочитаного.
Батько завжди був поряд. Він боявся знайомити двох важливих для нього жінок. Дарма, як виявилось. З появою Надії, їхня сім’я стала справжньою. Наташа отримала мамине виховання та родинне тепло. Біологічна мама не згадувала про доньку. Вона не висилала грошей, не писала, не дзвонила. Їй було байдуже на рідну кров.
— Надь… – Тихо погукала Наташа.
— Так, сонце? Тобі з курсовою допомогти? – Надія сиділа за в’язанням біля вікна. Останнім часом їй подобалося створювати одяг своїми руками.
— Ні. Просто йди до мене.
Надія мовчки підійшла до Наташи.
— Щось сталося? – Жінка щиро турбувалася про падчерку.
— Знаєш що?
— Ні. Не знаю.
— Ти моя мама і я тобі дуже вдячна за виховання. – Наташа міцно обійняла свою маму, поки та непомітно змахувала сльози радості.
