Поблизу мене живе сусідка, баба Катя. Минулої осені вона зaxв0piлa, а діти її живуть далеко. Син багато працює, невістка тільки народила, тому провідати матір діти змоги не мали. До себе забрати також не можуть – вони четверо тісняться в однокімнатній квартирі, і самим ніде розвернутись.
Бабуся Катерина не раз мене просила про допомогу: то води принести, то ліки в місті купити, то в магазин сходити. Не могла відмовити сусідці, хоча і самій клопотів вистачало по горло – господарство, мала дитина на руках.
Поки вона хворіла, я тиждень доглядала нею. Їсти приносила, прибирала, по воду ходила. Згодом їй стало краще. Після цього бабуся почала ставитись до мене якось по-іншому, вона цікавилась моїм життям, завжди говорила зі мною, щось запитувала.
А потім таки на її порозі з’явився син з невісткою та дітьми, покликали й мою дочку до них гратись. Донечка знала сусідку, тож одразу побігла до них. Через пів години вона зі сльозами повернулась додому. Тільки мені нічого розповідати не хотіла.
Помітила, що дитина чимось засмучена, тому стала все розпитувати. Виявилось, бабуся Катя того дня напекла пиріжків з вишнями, почала пригощати сина з невісткою, всі обідали за столом, а мою дитину навіть не пригостили.
Більше дочку я туди не пускала. Син був у сусідки цілий тиждень. За цей час вони встигли мамине порося зарізати, смажили на подвір’ї шашлики, а мені хоча б шматочок хтось дав. Не встиг син вийти за поріг, як того ж дня баба Катерина покликала мене до себе, почала просити, щоб я сходила в магазин та купила їй макарони, бо в хаті немає.
Я відповіла, що вже пізно, а ще я дуже втомлена, і про макарони потрібно було сину говорити, коли той шашлики їв.
З того часу сусідка оминає мене і навіть не вітається. Я на неї не тримаю образи, але й бути рабинею, тим більше коли за це ніхто “дякую” не скаже, теж не хочу.
