Я працюю викладачем реабілітаційної психології. Зазвичай, я намагаюся бути зі студентами на рівних. Можу допомогти в будь-який час. Я спокійно пропоную писати мені на вайбер, якщо щось треба.
Скажімо так, я допомагав від щирого серця, бо мені не шкода. Любов до своєї роботи творить чудеса. Коли до мене звернувся черговий студент, я без вагань погодився допомогти. Він писав курсову роботу по одному з питань реабілітаційної психології. Хлопчину звали Кирилом. Він прохав вичитувати його роботу та допомогти з правильним оформленням цитат й джерел. Працювати вирішили в дистанційному режимі: студент кидає мені матеріал на пошту, а я читаю та відмічаю хибні місця, вказую на помилки.
Кирило здався мені непоганим хлопцем. Виглядає охайно. Вміє розмовляти, не хамло, оцінки непогані. Шкода, але зовнішність оманлива.
Я чекав першого шматка курсової. Його мені прислали через тиждень. Після прочитаного, я був під приємним враженням. Надзвичайно добре написано. В хлопця талант. Йому точно треба йти в психологічну науку. В цілому, робота йшла добре, але не довго.
Через місяць плідної праці, робота пішла на спад. В якийсь момент, я зловив себе на думці, що роблю роботу самотужки. Мені надзвичайно сильно сподобався студент, його робота та здібності, що я захопився чужою працею і писав її сам. Як це сталося, гадки не маю. Він помічав це. Точніше, Кирило на це розраховував. Хлопчика продумав тільки половину роботи, а інше хотів скинути на мене. Так і вийшло.
Після цієї ситуації, я походив, послухав думку інших стосовно мене. Студенти потішалися над мною. Так, не всі. Були такі, що твердо відстоювали «єдиного нормального викладача». Нехай простять мене мої колеги, це думка студентів, не моя.
Тоді я зрозумів одну просту істинну: потрібно допомагати тим, хто це цінує. Свої нерви вбережеш і не будеш лишній раз розчаровуватися.
Наступна історія відбулася через роки три, може чотири. Я підміняв колег на їх парах. Чи то в мені залишилася якась наївність, чи то може я трішки дурненький, але в розкладі змін не було. Що це означає? Мене просять провести мою пару, адміністрацію не ставлять до відома, а я не отримую грошей за роботу. Ви спитає, куди дивиться адміністрація? Їм байдуже. Вони шевеляться тільки перед перевіркою.
Я надзвичайно м’яка людина. Завжди погоджувався прочитати свою лекцію. Люблю працювати, що тут поробиш. Оговтався в кінці місяця, з малою зарплатою. По моїм підрахунками, мало бути на 2000 більше. На всі мої зауваження, колеги дивно посміхалися і поспішали заховатися.
Настав час зрозуміти другий важливий життєвий урок. Він заключається в простій істинні — знай собі ціну. Потрібно все перевіряти по три тисячі разів, особливо, коли діло йде про гроші. Здається, треба вірити людям. Де там! Дуже часто довіра, дружба чи гарні стосунки в колективі руйнуються через гроші. Від тієї історії пройшло багато часу, але я досі не спілкуюся з більшою половиною колег. Мені не цікаво. Ба більше, бридко щось з ними обговорити.
В цих двох історія, здебільшого, винні інші. Була в моїй практиці й інша ситуація. В тому випадку, я був винен на всі сто відсотків.
Мій покровитель, чоловік, який пропрацював тут сорок років, розповідав мені всі тонкощі роботи. Я уважно слухав. Це ж така неймовірна нагода, дізнатися всі таємниці викладання. Я був молодий-зелений. Геть не вмів правильно оцінити масштаби роботи.
Геннадій попрохав допомогти йому навести лад для наступної лекції. З кабінетом ми впоралися швидше, а от над лекцією треба було посидіти. Геннадій — викладач року. Він підготував презентацію, оформив схеми та скачав декілька відео. Так він готувався до всіх лекцій, навіть до вступних.
— Покажи студентам свою зацікавленість. Людину, яка любить свою роботу, будуть слухати краще, ніж простого викладача.
Що мені треба було робити? Насправді, мало, але це зараз я розумію, як правильно робити таку роботу. Тоді, гадки не мав, спитати боявся. Геннадій доручив мені пронумерувати таблиці, зробити підписи до них, роздрукувати сорок екземплярів та запхати те добро до папок. Він любив залишати на партах таблички, які слугували шпаргалкою до лекції.
Я чомусь подумав, що роботу можна зробити за вихідні. Як я помилився. З зображеннями програвся всю суботу. В неділю мені потрібно було все роздрукувати, а там було по 15 аркушів на одну папку, та оформити в папку з файлами.
Я грався всю неділю. Спочатку бігав по місту в пошуках принтера. Я дурний, не подумав, що вони можуть бути закриті в неділю. Обійшов усе місто, нігде не має. Друзі мовчать. Допомоги точно не отримаю. Вирішив зробити по-іншому.
Встану раніше, роздрукую і, до пар, складу всі папірці. Варто казати, що план провалився? Я не встиг, Геннадій нічого не сказав, але я бачив смуток в його очах. Підвести свого гуру, було надзвичайно прикро.
З тієї історії я зрозумів наступне: правильно оцінюй ситуацію і вчися допомагати на всі 100%. Допомога на половину нікому не потрібна. Кому стало краще від моїх потуг? Нікому. Я осоромив викладача й себе . Можна було сказати: «Вибачте, я не правильно розцінив свої сили. Допоможіть мені, будь ласка».
Всі мої правила чудово підходять для буденного життя. З їх допомогою, я навчився правильно будувати стосунки з людьми. Тепер я знаю ціну собі, своєму часові та зусиллям. Шкода, що їх мені не сказали одразу, як тільки я приступив до самостійного життя. З іншого боку, життя найкращий вчитель. Випробуєш на своїй шкурі — запам’ятається на все життя.
