Я вагітна другим. Чоловік на роботі. Він брав додаткові зміни, щоб прогодувати нас. Він втомлений, як і я.
Стою на кухні. Варю суп, голубці та жарю картоплю з м’ясом. Я жахливо втомлена. Від живота болить спина, ноги набрякли. Хотіла лягти і не вставати. В іншій кімнаті гралася донечка. Вона розігрувала якусь сімейну сцену ляльками. Чую, йде на кухню.
— Мамуля, давай я тобі допоможу?
Я похитала головою зі сторони в сторону.
— Не треба, доню. Мама сама все поробить. Йди грайся.
— Ну, мамочко! Скажи, чим я можу допомогти? Я повинна допомагати тобі, берегти тебе, а ще опікати свого молодшого брата. Я твоя опора та підтримка.
Моя маленька донечка розчулила моє серце. Я обережно сіла на стільчика. Кажу:
— Доню, йди до мене. Хочу обійняти тебе. Скажи мамі, хто тебе такому навчив?
Моя малеча залізла на сусідній стільчик. Я обійняла її та поцілувала в голівку.
— Бабуся каже, що я повинна доглядати тебе, берегти та любити, бо ти в мене одна! Доля послала мене тобі, а тебе — мені. Уяви, яке це чудо! — Донечка дивилася мені прямо в очі. Її великі оченята, наче сяяли з середини. — Доля надзвичайно розумна. Вона вміє зводити правильних людей. Я така щаслива, що саме ти моя мама! Я тебе так люблю!
Донька обвила мою шию руками. Вона погладила моє волосся.
— Бабуся говорить, я повинна тебе жаліти та допомагати. Ми ж дівчата! Ми маємо триматися разом. Скоро братик з’явиться. Я буду тобі допомагати доглядати його. Тобі важко самій, я бачу. Скажи, мамочко, що мені зробити?
Я ніяк не могла оговтатися. Моя семирічна донечка говорила такі дорослі речі. За всім хатніми клопотами, я не помітила, яка серйозна дитина в мене росте. Діти, вони все помічають. Ми, дорослі, схильні ставитися до них з упередженням. Нам здається, ніби діти нічого не розуміють, не вміють робити висновки. Вони бачать все. Діти розуміють, коли батьки посварилися, їхній настрій, відчувають проблеми. Ми можемо мовчати, ігнорувати своїх же дітей, але вони все бачать та розуміють.
Мама в цій ситуації приємно здивувала. Я не знала, що вона розмовляє з внучкою на такі дорослі теми. Неочікувано та приємно. Мені гріють душу думки, про мою розумну донечку. Вона така маленька, а вже хоче допомагати мені, шанує й любить маму. В мене росте надійна опора. Відчуваю, друга дитина дасться мені легше, адже в мене є маленька помічниця.
Я дозволила донечці прибрати в кімнаті. Вона витерла пилюку там, куди дотяглася, застрелила дивана, розклала подушечки. Моя маленька донечка виглядала комічно з великим пилососом, але вона вперто виконувала свою роботу. Я тихенько спостерігала за нею з кухні. Може пораниться чи вдариться. Вона ж ще така маленька.
Донька справилася з завданням на відмінно. Вона прийшла за додатковою роботою. Я гречно їй дякувала. Намагалася відбрехатися. Казала, що більше нічого не треба і я все сама зроблю. Вона прищурилась і промовила:
— Мамо, брехати погано! Ти сама казала! Не можна таке робити… — Донька ображено надула щічки. — Хутко кажи, як тобі ще допомогти?
Я ледь стримала сльози. Низенька, худенька, стоїть, схрестивши руки, погляд войовничий. Видно — серйозно налаштована. Я здалася. Дала їй ще одне доручення. Донечка прибрала коридор, поскладала взуття та підмела підлогу. Я не стала доручати їй миття підлоги. Ще замаленька. Поки дитина їла, після важкої праці, я хутенько стерла підлогу.
Чоловік повернувся з печивом. Заходила в квартиру та дивується:
— Господи! Ти сьогодні хоч присіла? Коли це ти встигла все прибрати?
Я широко посміхнулася.
— Це не я. Це наша маленька помічниця!
