Люба ходила самотня до сорока років. Вона не хотіла виходити заміж. Люба — жінка вільна та сильна. Вона не проти мати чоловіка для втіх, але будувати сім’ю не хоче. Скільки її пам’ятаю, вона завжди мала коханців. Біля неї вони бігали двадцять чотири на сім. Жінка приймала подарунки, ходила на побачення, в цілому, гарно жила.
Напевно, тиск мами спрацював. Люба вийшла заміж. Тітка Стефанія, так звуть маму Люби, завжди мріяла побачити доньку в білій сукні. Вона хотіла погуляти на весіллі, похизуватися перед родичами. Вона мріяла, але не запитувала чого хоче сама Люба.
Весілля було скромне, хоча мама хотіла пишне. Правда, грошей на те весілля давати не хотіла. Ви, діти, зробіть, а я прийду потішуся — якось так це виглядало. Тітка Стефанія злилася на доньку. Вона казала:
— Не має чим перед родичами похизуватися. Я то думала, зробите для мами свято. Ви хоч подумали про мене? Як же я і мої бажання? Може, візьмите кредит? Там всього лише тисяч триста чи чотириста.
Дітей в пари не було. Люба їх ніколи не хотіла, та й пізно жінці народжувати. Шлюб проіснував рік. Пара ніколи не сварилася, вони завжди були усміхнені. Їхнє розлучення нас здивувало. Все ж було добре!
Тітка Стефанія кричала більше за всіх. Вона критикувала Любу днями й ночами. Мати щиро вірила, нібито нарешті прилаштувала розпусну доньку в хороші руки. Вона хотіла того шлюбу більше, ніж Люба. Тітка Стефанія ходила зла. Вона казала:
— Ти до старості будеш сама! Не можна жінці таким займатися, жити так, як ти. Треба чоловіка мати, дитину народити. Ти витрачаєш своє життя на розпусту. Останнього нормального чоловіка втратила!
Я намагалася дізнатися, в чому причина розлучення. Люба темнила. Вона не хотіла казати. Запевнила, коли прийде час, я про все дізнаюся.
Пройшов рік в звичайному темпі. Подруга подорожувала, багато відпочивала та пила смачні напої. На свій День народження вона нарешті розповіла причину свого розлучення.
— Приходжу я додому. Чоловіка немає. Думаю, затримався на роботі. Де там! Його не було всю ніч. Я дзвонила тисячу разів, написала безліч есемес. Ніхто телефон не бере, не відписує. Він ніколи такого не робив. Завжди казав, якщо затримається. Я не знала, що думати. Вирішила завчасно не хвилюватися. Сиділа чекала. Не помітила, як заснула.
В шість ранку чую, як хтось двері відчиняє. Тихенько заповзає в хату і йде до собаки. Пес гавкнув. Чоловік одразу сказав йому мовчати. Далі чую цікавий діалог мого чоловіка з самим собою, а може — з псом:
«Як я втомився. Скільки часу пройшло. Невже так буде завжди? Треба щось робити, друже. Треба. Щось. Робити. я більше не можу. не люблю її. Точно? — Пауза на декілька хвилин. — Точно. Як би не її мама, то я не одружився б. Навіщо я вв’язався в цю авантюру? Сидів би вдома, в тиші, пив би пuв0. Вона ж ніяка. Ні-я-ка! Ой… Тихо ти… — Не знаю до кого він шикав. — Не хазяйновита. Вона тільки салатики свої їсть та на фітнеси ходить! Хто чоловіку їжу готуватиме? Хто?! Її мама не зможе вічно мене тут втримати. Так, вона вговорила мене одружитися на ній. В замін що? Правильно! Квартира. Не проста, а двокімнатна. Тільки треба пожити з нею. Ось все! Проста ціна для щастя. Чому ж я так втомився?»
— П’яна байка ще довго лунала. Головне — я почула. Мама пообіцяла квартиру, якщо він одружиться на мені. Я відчувала гнів, але швидко взяла себе в руки. З ранку наступного дня, мій коханий щиро посміхався. Він заварив нам кави, поцілував мене в щічку й мило щось говорив. Видно, не пам’ятає свою промову. Я спокійно вказала йому на двері. Причину розлучення озвучила. Він повісив носа, але тихо пішов.
З мамою стосунки не дуже. Вона визнала свою вину, але вибачатися не стала. Я твердо вирішила більше не виходити заміж. Мені самій комфортно та спокійно. Буду далі жити для себе. Більше ніколи нікого не послухаю стосовно стосунків. Шлюб — це індивідуальний вибір кожного.
