Наша дитина пішла в кращий світ. Лікарі легковажно віднеслися до виклику. В дитини була температура. Вони приїхали, зміряли температуру, дали таблеточку і поїхали назад. Дитини не стало в ночі…
Що тут можна сказати? Я мало що пам’ятаю. Я відкрив очі, бо моя дружина кричала. Вона вклала стільки сил в той крик, що зірвала голос. Я ніколи не забуду того ранку. Не знав, що людина може створювати такі звуки.
Вона плакала. Стояла на колінах біля ліжка і плакала. Її обличчя тонуло в сльозах та тисячі емоціях. Дружина щось говорила, але слів не було. Вона була схожа на рибу, яка беззвучно плямає губами.
Далі були похорони. Їх організовували ми — я і мама. Дружина злягла в лікарню з нервовим зривом. Її стан залишав бажати кращого. Вона марила. Цілий день говорила з сином. Вона дійсно його бачила. Вона плакала та багата свою галюцинацію не йти, не кидати її. Я не міг на це дивитися. Ми знайшли хорошо лікаря. Він займався дружиною, поки я робив все інше.
Треба було якось жити. Головне питання, як? Вчора син був. Він бігав. Ми грали в шахмати. Дитини немає. Я не міг усвідомити правди. Мені здавалося, ще трішки і ляжу біля дружини. Я старався знайти якесь діло. З головою поринув у роботу. Я працював так багато, що взагалі не пам’ятаю днів. Вони були однаковими, бо я думав про одне. Я бачив ті погляди колег. Вони жаліли мене подумки.
Звільнився, змінив роботу, переїхав. Дружина була на лікуванні впродовж року. Коли вона повернулася, то не говорила. Вона все робила мовчки. Навіть плакала тихо. Тоді я не розумів нічого. Мені здавалося, я в глухому куті. Як далі жити, я досі не знав. Син був для нас усім. Він був свідченням нашого палкого кохання.
Два роки ми не могли завагітніти. Сталося чудо на третій рік. Ми слідкували за вагітністю надзвичайно пильно. Я хотів цю дитину більше, ніж будь-чого. Пологи пройшли важко. Дружина провела в пологовому майже 23 години. Вона могла піти на той світ прямо на столі, але її врятували. Пішов час адаптації та відновлення. Ми трималися. Ми буди разом. Якщо ви двох, все вдасться.
Син ріс швидко. Ми раділи кожному дню, проведеному разом. Насолоджувалися сімейним часом на максимум. Я хотів бути з сім’єю двадцять чотири на сім.
Наша казка зруйнована. Було розслідування. Когось покарали, хтось залишився без роботи, деяких посадили, але сина не повернеш. Його немає. Кінець.
Життя набуло якихось фарб неочікувано. Дружина повертала з прогулянки. Її звичайну дорогу додому перекрили. Вона пішла іншою. Її шлях вийшов довгим, але цікавим. Дружина проходила мимо дитячого будинку. Вона різко затормозила, коли побачила хлопчика. Він був невисоким, худим та з рудим волоссям. Воно закручувалося в локони. Обличчя тонуло в родимках. Він посміхався щирою посмішкою.
Та дитина виділялася серед інших. Дружина одразу поклала на нього око. Вона вирішила поспілкуватися ближче.
Мені нічого не говорила, але я одразу помітив в ній зміни. Вона посміхалася широкою посмішкою. Зайшла в квартиру і заговорила, як колись:
— Мій коханий, я вдома. Як твій робочий день? А я апельсинів купила! Будеш зі мною?
Вранці, вона фарбувалася яскравою помадою, підводила очі тушшю і йшла кудись на цілий день. Я подумав про коханця. Інших думок в такій ситуації не може бути. Сил про щось говорити, не було. Пам’ятаю свої думки. Вони були примірно такі:
«Добре, що хоч хтось з нас щасливий. Напевно він молодий та веселий. Вона народить йому нову дитину й залатає старі рани. Що я робитиму? Не знаю. Я ще не придумав. Хоч вона буде щасливою».
Місяць я тішився позитивом моєї дружини. Нарешті вона розповіла причину своєї радості. Точніше, привела та показала.
— Ігнатику! — Дружина відпихнула калитку ногою. Вона бігла до рудого хлопчика. В руках тримала пакет з фруктами. — Знайомся. — Вона показала на мене. — Це твій татусь.
Ми потисли один одному руки.
— Ух ти! Міцна рука в тебе, чоловіче!
Ігнат усміхнувся широкою посмішкою. Він наче сонце, осяяв той двір.
— Здрастуйте. Я Ігнат. Мені дванадцять років. Я люблю кішок, рудих як я, та смачне морозиво. А ви любите морозиво? — Ігнат говорив щиро та швидко. В нього не було одного переднього зуба, але від цього він здавався ще кращим.
— Звісно люблю! Яке твоє улюблене?
Так почалася нова історія. Ми знайшли своє щастя в тому маленькому хлопчикові. Сімейна історія почалася з чистого аркуша.
Ми усиновили Ігната. Він жив в дитячому будинку усе своє життя. Хлопця життя добряче потягало. Він був непотрібним одразу. Мама народила його в шістнадцять років. Одразу після пологів написала відмову. Ігнат, один час, був грушею для биття серед однолітків, але він зміг завоювати авторитет. Цю дитину не раз брали, але повертали назад. Він не втратив віри в світ. Ігнат, не дивлячись на вік, розумний хлопчина.
Ми знову відчували щастя. Нарешті, я бачив посмішку дружини, чув її сміх та насолоджувався її розповідями. Вона знайшла наше щастя в тому дитячому будинку. Ігнату зараз двадцять років. Він успішний юнак. Надзвичайно швидко знаходить спільну мову з людьми. Думаємо, його чекає гарне майбутнє, як і нас.
