Мої батьки люди небагаті, вони не мали змоги забезпечити мене житлом. Але три роки тому нe cтAл0 моєї бабусі, і квартира, в котрій вона жила, дісталася мені. Для мене це було неочікувано, але я дуже зрадів такому спадку. Простора двокімнатна квартира та ще й у центрі міста. Батьки ж допомогли мені зробити там ремонт, ми разом придбали меблі.
А через два роки я познайомився з Анастасією. Через декілька місяців я запропонував їй переїхати до мене. Потім зробив своїй дівчині пропозицію, і ми стали планувати весілля. Моє щастя просто неможливо було передати словами – кохана жінка, власна квартира.
Але все перевернулося, коли наречена познайомила мене зі своєю мамою. Після першого ж знайомства з майбутньою тещею я зрозумів, що вона не дасть нашій сім’ї спокійно жити. І мав рацію. Перший час Марія Іванівна старалась справити враження хорошої людини, вона часто приходила до нас у гості, щоправда, весь час скаржилась, що в неї немає грошей. Крім моєї дружини в неї ще був син-студент. Чоловік Марії Іванівни помер.
Теща поставила нас до відома, що не помагатиме нам в організації весілля, тож коштами помагали тільки мої батьки. А на самому весіллі Марія Іванівна підійшла до нас та вручила конверт, у якому було триста доларів. Я подумав, що вона таким чином хотіла компенсувати наші витрати. Тим більше фінансову сторону весілля взяли на себе мої батьки, і житлом я забезпечений.
Одразу після весілля ми з Анастасією планували вирушити у весільну подорож, натомість її мати, дізнавшись про це, мало з розуму не зійшла. Вона наступного ж дня прийшла до нас з вимогою повернути їй кошти.
“Доню, жити ви маєте де. Бачу, у вас є зайві кошти, якщо ви на відпочинки їздите, то попрошу віддати подаровані мною гроші. Хіба варто тратитись на поїздку? Та й ти добре знаєш – зарплата в мене невеличка, і ще твого брата на ноги ставити треба. Йому он вчитись два роки лишається”.
Моєму подиву просто не було меж. Навіть не знав, що їй на це відповісти. Настя не чужа їй людина, і вимагати гроші, якщо вона при цьому не брала участі у весільних клопотах, зовсім недоречно з її сторони.
Але моя дружина, довго не думаючи, одразу знайшла що відповісти: “Знаєш, мамо…Живу я не сама, у мене тепер чоловік, і квартира це його. А гроші ніхто тебе не заставляв дарувати. Якщо ти вже й зробила такий подарунок – то ми самі вирішимо, як ним розпорядитися!”
Ми таки полетіли на відпочинок, але ключ від квартири залишили на всякий випадок у тещі. А після приїзду були дуже здивовані – ми не змогли зайти у власну квартиру. Поки нас не було, теща змінила замки на наших дверях, а сама разом зі своїм сином без згоди переїхала в нашу квартиру. Ми довго думати не стали – викликали майстра, який зламав замки.
Поки я розмовляв із майстром, дружина поговорила зі своїм братом, він одразу зібрав свої речі та з’їхав. Аж тут у дверях з’явилася теща, вона почала кричати не своїм голосом: “Запам’ятайте собі назавжди – усе що ваше, то й моє. Якщо це квартира твого чоловіка, то значить і моя теж! Тобі не вистачить наглості мене прогнати!”
Я вислухав її, а потім спокійним тоном мовив: “Це моя квартира, і я вирішуватиму, хто в ній житиме, а хто ні”.
Анастасія також підтримала мене. Ми таки віддали тещі подаровані нею гроші і ввічливо показали їй на вихід. З моменту того конфлікту минуло два роки, Марія Іванівна декілька раз навідувалась до нас та просила вибачення. Ми, звісно, пробачили її, але стосунки з нею вже ніколи не будуть настільки хорошими.
