З нами по сусідству колись жили дуже бідні люди. З їхнім сином ми разом ходили до школи, грались на одній вулиці. Звали того хлопця Степан. Спокійний, вихований парубок, він жив з батьками в маленькій старій хатині. Будинок той вже валився від старості.
По воду треба було йти до криниці, яка знаходилася вкінці села. Води, каналізації на той час не було. Приходилось щодня брати відра та коромисла.
Багато його однолітків й не знало, що таке коромисло. А Степан ще не встиг після школи рюкзак скинути з плеча, як вже попід хати тягнув воду додому. За день це могло бути по декілька разів. І корови годував, в сараї порався, всю роботу робив. Сам дрова колов, у дровітню носив, палив. І так весь день.
Город копав, садив з мамою картоплю, бо батька не було, а влітку траву косив сам, сіно робив. Друзів він зовсім не мав. Та й куди там до друзів.
Поки по господарству все зробив, вже вечір наставав, а зранку знову у школу. А ввечері ще уроки вчити. У вихідні Степан від ранку до вечора гнув спину та важко працював. Але в ці дні хоча б мати була вдома, вони робили все разом, і тоді легше було хлопцю.
Степан був дуже працьовитим, він у всьому допомагав мамі, але був трохи відлюдкуватим. Парубок мало говорив, ні з ким не дружив. На уроках навчався, а на перервах, коли всі бігали коридорами, сидів за партою та читав книжки. Мабуть, таким чином він ховався від постійних насмішок товаришів. Однокласники часто були несправедливими стосовно Степана, і він, як ніхто інший, відчував це на собі.
Всі однолітки бачили, як їх товариш крутиться в господарстві, коли вони тим часом ганяли на вулиці. Одягався він бідно, але на той час не одна сім’я жила в бідності.
Так пройшов не один рік. Степан досі живе в тому селі. Хлопець закінчив школу, пішов навчатись, а потім привів у дім наречену. Його дружина виявилась працьовитою та красивою жінкою, всі в селі дивувались. У них на подвір’ї завжди був порядок, а щонеділі вони обоє стояли в церкві.
Дружина Степана теж була з небагатої сім’ї, зате вона була вправною господинею. Сьогодні на їх подвір’ї замість похиленої старої хатини стоїть розкішний двоповерховий будинок, ще кращий, як у старости села, з терасою, бруківкою навколо.
Чоловік провів воду, газ. На подвір’ї милують око маленькі туї. Попри все, він далі саджає картоплю, чистить зимою доріжки.
І сина свого привчав у всьому допомагати батькам. Він також працює на городі, хоча ще малий. Степан з дружиною відкрили в селі невеличкий магазин, син з татом товар розкладають, замітають навколо нього, сніг зимою розчищають. А коли хто, бува, папірець кине біля магазину, чи вітер щось занесе, вони не соромляться все прибрати.
А ті, хто ще у школі насміхалися зі Степана, тепер з пошаною ставляться до нього. Заходять по продукти та ще здалеку вітаються. Він вже давно не тримає ні на кого образи, в нього завжди було добре серце.
Ніхто й не сміє слова кривого сказати чоловікові, бо все, чого досяг, нажите важкою та сумлінною працею.
