З Богданом ми одружилися дуже юними, нам виповнилось по дев’ятнадцять років. Я все дитинство та юність прожила в селі, Богдан — у місті за десять кілометрів від мене. Після весілля стали жити в нього, оскільки чоловік відмовився йти в село. Я пішла жити в невеличкий будинок, в якому жили його батьки та бабуся. Звісно, умови там були не найкращі.
Через рік я дізналася, що чекаю на дитину, тому ми вирішили розбудувати будинок. Всі зароблені гроші вклали в його будівництво. Ми прожили разом двадцять чотири роки, за цей час у нас появились син та дочка. А потім ми подали на розлучення, Богдан практично вигнав мене з дому. Навіть не він, а мої свекор зі свекрухою, натомість чоловік і не думав мене захистити. Свекруха ніколи не виявляла прихильності в мою сторону, вона всі ці роки своїм ставленням показувала, як ненавидить мене. Дійшло до того, що ситуація стала просто нестерпною.
Я залишилась сама з дітьми, і просто не уявляла, як далі бути. Я не мала куди йти жити, всі свої гроші віддавала на ремонти в їхньому будинку. Вийшло так, що я залишилась без даху над головою і ще й без жодних заощаджень. Не хотіла вертатись назад у село, тут мої діти навчались, я працювала. Батько мій помер, мати вже декілька років жила сама, я не хотіла їй про все розповідати, боялась, вона не переживе цього.
Мені важко далось розлучення з чоловіком, всі мої спроби помиритись виявились марними — Богдан твердо стояв на своєму. Минув час, я продовжувала жити в їхньому будинку. Дочка навчалась в університеті, син закінчував одинадцятий клас. У дітей було своє життя. Богдан весь час наголошував, мовляв, мені ще не пізно почати нове життя. Він не втрачав нагоди сказати, що більше не любить мене. Втім, я більше, ніж певна, це не його слова, а вплив матері. Мама завжди була для нього на першому місці.
Нас таки розлучили через суд. Для мене це було справжнім ударом. Свекруха настоювала, щоб я залишила їх дім. Ніхто не згадав, що я також вкладала всі свої гроші в ремонти. Знайома порадила подати в суд та вимагати від них матеріальної компенсації. Але я не хотіла опускатись до їх рівня просто заради дітей. Розуміла — вже нічого не повернеш.
Я зібрала речі та поїхала від них. Дочка жила в гуртожитку, син саме вступив в університет. Не знала, куди податися далі. Але доля все вирішила за мене. З села зателефонувала моя однокласниця та запросила до себе на весілля. Там я й зустріла Тараса. Він був старшим від мене на вісім років. Дружина від нього теж пішла, діти вже давно порозходилися, тож він жив один. Так ми познайомилися, певний час спілкувалися, я розповіла йому про своє життя, і Тарас запропонував мені переїхати до нього.
Я погодилась на його пропозицію, хоча не мала якихось особливих почуттів до Тараса. З того часу пройшло два роки, ми живемо разом, і я потроху забуваю все, що зі мною було. У душі затаїлась велика образа на колишнього та його матір, але на все є воля Божа.
