Не розумію, чому свекруха так поступила зі мною та моїми дітьми. Рік тому ми з її сином p0злyчuлucь, так тепер Оксана Василівна ще й скаржиться, що я не даю їй бачитися з онуками. Раніше між нами все було добре, мати часто приїжджала до нас у гості, проводила час з онуками. Зі старшим моїм сином у неї були по-особливому хороші відносини, оскільки вона змалечку допомагала виховувати його. Діти ходили з нею парк, на майданчик, теж саме було із моєю трирічною донькою. Вони ж не чужі люди, тому я дуже раділа, що вона так любить своїх онуків.
А все змінилося після нашого розлучення. Хай я і не маю рації, та я не дозволяю бабусі бачити своїх онуків. А все через те, що вона з нами так вчинила. У них тепер є бабуся, яка їх любить та піклується про них. Звісно, мені дуже прикро, що так сталось, але що поробиш.
Свекруха запевняє, ніби вона не має жодного відношення до нашого розлучення з її сином. А зіпсувались наші з Оксаною Василівною відносини банально через житло. Після весілля ми з Віталієм жили у квартирі, котра дісталась нам від його матері. А потім наші шляхи розійшлися, ніколи не думала, що так трапиться, та він пішов до іншої. У неї було власне помешкання, тож жили вони там. Натомість я залишилась проживати у квартирі свекрухи. Ми подали на розлучення, коли в мої двері одного дня постукала свекруха зі словами:
– Ви з’їжджати коли плануєте? Ти далі де жити думаєш? А працювати?
Вона почала задавати сотні питань, я навіть не могла оговтатись.
– Як переїжджатимеш, не хвилюйся, ми з татом допоможемо тобі з речами, — продовжувала вона далі.
– Тільки не розумію, до чого ці розмови, коли я не планую нікуди переїжджати. Дім мій аж за шістдесят кілометрів звідси, діти тут у школу ходять, — почала переконувати я свекруху.
Мої батьки жили в однокімнатній квартирі, тож вертатись з дітьми нікуди. Після розлучення в мене навіть в думках не було покидати ту квартиру.
– Розумієш, ця квартира по праву належить мені. Ти до неї не маєш жодного відношення, тому, будь ласка, звільни моє житло. Маєш два тижні, щоб зібратись.
Звісно, мені стало дуже неприємно від цієї ситуації. Проганяти рідних онуків на вулицю. Чесно, гадала, що зможу хоч певний час тут пожити.
– Ти не сирота. Маєш батьків, які за стільки років ні копієчки вам не дали, от тепер хай про вас подбають! – продовжувала вона своє. – Я не зобов’язана чужим людям квартири роздавати!
Я таки зібрала речі, забрала дітей та переїхала до батьків. Але відтоді одразу все розставила на свої місця — номер мого колишнього чоловіка та свекрухи тепер в чорному списку.
Чула, що ту квартиру, де ми жили, свекруха хоче здавати в оренду. То своїх вигнала, а чужих готова впустити. Значить так вона й бачитиме своїх онуків тепер. Сама винна.
Скучила свекруха за онуками чи ні — неважливо! А сина її я подала на аліменти. З ним ми й спілкуємося тільки з приводу витрат на дітей. Я не розповідаю нічого про дітей. Байдуже, що свекруха звикла до дітей, справжні бабусі так не вчиняють! А як ви думаєте, хто з нас має рацію?
