– Любий, збирайся! Сьогодні нам потрібно батьків провідати. – позвала мене моя дружина Марина.
– Мила моя, у мене сьогодні були зовсім інші плани. – зі знаком протесту відповів я.
Батьки живуть зовсім поряд і ми кожні вихідні ходили провідувати, а якщо є якась робота, то допомогти. В цей день я планував з ранку відвідати спортзал, а потім планував з друзями піти в баню. Я вирішив з дружиною не сперечатись, погодився провідати батьків.
Зібрали все необхідне та й пішли. Не встиг я ступити на пішохідний перехід як Марина крикнула: “Стій!” В цей момент я почув скрегіт коліс та стук. Далі темрява.
Отямився я вже в лікарні. Першого кого я побачив – це свою маму. Вона підбігла до мене зі сльозами на очах. А голові думка пробігла – де Марина і що трапилось?
– Нарешті, Артеме, ти отямився. – причитаючи мовила мама.
– Маринка де? – запитую пригнічену матусю. Плечима тільки двинула.
– Я її вже другий день не бачу і додзвонитись також не можу, трубку не бере. – не дивлячись в очі, промовила мама.
Хотів піднятись у ліжку, але не зміг. Ніг зовсім не відчував. Від хвилювань, що зі мною відбувається, біль в голові не стерпна.
– Мама, поясни, що відбувається. Чому я не відчуваю ніг?
– Синочку, ти головне не хвилюйся. Ти сильний, ти все переможеш. Тебе на пішохідному переході збила машина. Дівчина вперше сіла за кермо та замість гальмо надавила на газ. Не хвилюйся, вона зараз під слідством. Після аварії в тебе пошкоджений поперековий відділ, у тебе зараз відсутня чутливість в ногах та присутнє тазове пошкодження. Головне щоб ти не пав духом. Лікарі обіцяють що все буде добре.
Не повіривши матері я знову намагався сісти, але все марно. У відчаї я впав на ліжко та попросив маму вийти. Дуже захотілось побути самому.
Перебуваючи у лікарні понад місяць Марина так до мене і не прийшла. Тільки зателефонувала і повідомила, що вона речі зібрала і подала на розлучення. Вона не може зв’язувати своє життя з калікою. У неї кар’єра та перспектива виїхати за кордон. Я в такому стані буду їй тільки на заваді.
В ту мить мені не хотілось жити. Лікарі гарантії не давали, що встану з ліжка. Говорили, що серйозної травми немає. Все залежить тільки від мене. А в голові тільки одне – каліка. Навіщо я комусь такий потрібен? Грішним ділом, шукав різальний предмет, щоб раніше закінчити життя. В цю ж мить відчинились двері в палату і до мене зайшла дівчина. Назвала себе Вікторію. Просила вибачення. Винуватицею тієї аварії була вона. Коли я це почув, в істериці почав кричати, щоб вона терміново покинула палату. Її бачити в ту мить не міг. Все життя пішло шкереберть через неї. Дівчина стояла на своєму.
– Нікуди я не піду. Це я вина, і я залишусь поки ви не здужаєте. Подобається вам чи ні! – твердо молила Віка.
З того часу як би я не пручався, Віка завжди була поряд. Зараз навіть соромно згадувати, що вона від мене перетерпіла. Але завдяки їй та моїм фізичним даним я все ж таки хворобу переміг.
З дитинства я займався айкідо. Тренер по айкідо намагався пояснити, що водночас у нас повинна бути гармонія тіла та души. Що це не просто бойове мистецтво. Упор робиться на силу ума, а не на фізичну силу.
Тому завдяки силі духу та звісно Вікторії я знову ходжу в спортзал на двох ногах. Щоб з нами не сталось, головне вірити в себе і все буде добре.
