Кожного дня біля під’їзду я бачу одного й того ж дідуся. Яка б погода не була. Я о сьомій ранку йду на роботу – він вже там, я о десятій-одинадцятій повертаюсь з роботи, він все на тому ж місці. Продовжувалось все десь тиждень. Все ж, я не витримав, та запитав, що він чекає цілими днями? Відповідь мене шокувала. Він не чекає, він живе на цій лавці. Рідних у нього практично немає. Одна внучка, яка привела додому свого хлопця, а потім вигнала його на вулицю, щоб не заважав жити.
Батьки онуки залишили її ще геть маленькою, та самі подались на заробітки до Італії. Повертатись не захотіли. Перший час ще висилали гроші, а потім й те перестали робити. Він сам ростив дівчину та працював, бо пенсії не вистачало. Коли не подужав вже працювати, вимушений був сидіти вдома. Онука, зрозуміло, виросла. Виросли і її потреби. Замість вдячності дідусеві, що не відправив до притулку, вона вигнала його з дому, та в слід кинула, що якщо від діда немає більше користі, то щоб на очі їй не показувався. Ось така історія. Я слухав, а очі набирались сльозами. Дідусь теж почав схлипувати. Така несправедлива доля.
Вирішив на роботу не їхати. Покликав дідуся до себе додому. Все одно, ми з дружиною тільки вдвох жили в трикімнатній квартирі. Не міг я залишити діда там. Вже листопад, скоро сніг, морози. Куди йому йти??
Так й почали ми жити всі разом. Дідусь готував нам з дружиною вечері, допомагав по дому, в дяку за притулок, а ми не рідко звертались до нього за порадою. Я навіть допоміг діду зайти до своєї колишньої оселі, забрати найнеобхідніші речі, та картку з документами, на яку приходила пенсія.
