Як жити та розвиватись, коли батьки тебе виховали жертвою?Не в тому сенсі, що мене постійно били, чи морально знущались, ні. Мене виховали тюхтієм. Все життя за мене все робили батьки. Навіть коли в супі мені траплялась шкірка на м’ясі, мама мені сама її знімала, бо я терпіти таке можу. Коли ти мала дитина, це ще може зійти за більш-менш нормальну поведінку, але коли тобі перевалює за тридцять, то це вже, вибачте, повний триндець.
Ця гіперопіка почала мне допікати ще в старших класах школи. Десь починаючи з класу сьомого, коли я побачив, як мої однолітки спілкуються зі своїми батьками. Мої намагання це все зупинити пішли нанівець. Ні хто й слухати не став, що я можу самостійно обрати собі одяг, або ж не доведи господи, самостійно піти по продукти.
Чесно сказати, жити так це просто нестерпно. Все, що я бачу, це стіни моєї кімнати, мамину їжу та гіперопіку. Це не можна, се не можна. Туди не йди, обійди камінець, бо ногу зломаєш. Все дійшло до того, що мати приперлась на моє побачення з дівчиною. Я не знаю, звідки вона дізналась, де та коли воно буде. Я всіма силами намагався це приховати. Але просто фінішем стало те, коли мати поперлась зі мною на співбесіду. Вона не давала мені й слова сказати. Перебивала та відповідала за мене. Мовляв, що вона знає мене та мої уміння краще.
А все це через те, що в дитинстві вони мене мало не втратили. Коли мені було три, в мене стався напад епілепсії, від якого я мало не задихнувся. Звідки він взявся, та куди зник, незрозуміло. Але після нього моє життя в мене відібрали. Звісно, я розумію, наскільки важко далась батькам та ситуація, але не можна за неї триматись все життя. Я дорослий чоловік, а відчуваю себе не більше ніж овоч, який лежить вже тиждень на грядці під палючим сонцем без каплі води.
Не знаю, чому я не зробив це набагато раніше, але сьогодні вночі я зібрав свої речі, написав записку з вибаченнями, та поки батьки спали пішов з дому, прихопивши з собою мамині золоті прикраси. А що робити? Вони не давали мені й кроку зробити, де я маю брати гроші на житло та харчування?
