На свою матір я маю просто невимовно важелезну образу. Вона все життя мене корила що я нікчемний син, нічого не можу, крім того, як в неї на шиї сидіти. Що скажеш, діти дійсно повністю на забезпеченні своїх батьків. Тільки уявіть наскільки тяжко мені було це все чути в чотирнадцять років. Саме розпал перехідного періоду, нерви та психіка й так скакають як заєць по траві, а мати тільки жару у вогонь додає. Зізнаюсь чесно, декілька разів через неї я думав покінчити зі своїм життям. Життям, це гучно сказано. Ще в ті роки я мав випрошувати купити мені одежину, чи взуття. Мовчу про смаколики. Бачив я їх тільки коли бабуся приносила. Й то, доводилось запихатись ними дуже швидко, та так, щоб мати не помітила, бо відбере.
Маю один яскравий спогад, коли в мене з’явилась надія на щасливе життя з родиною, яка зазнала краху швидше, ніж побудувалась. Мені на День народження подарували велосипед, про який я так давно мріяв. Без ніяких нагадувань, та випрошувань. По власній волі. То був найщасливіший момент мого нещасного існування.
Мати взялась мене навчати на ньому кататись. Біля двору була велосипедна доріжка, де й відбувалось дійство, а поріч хтось припаркував машину. Мати притримувала мене за багажник, а я намагався крутити педалі, та тримати рівновагу. Все було добре, я з легкістю все подужав. Дуже швидко зміг поїхати самостійно. І ось, я набрав швидкість, кричу мамі, щоб та дивилась на мене, який я молодець, та бах, незрозуміло звідки під колесо потрапляє здоровенний камінець, я втрачаю рівновагу. Велосипед падає, я злітаю з сидіння, лечу в сторону припаркованої машини, головою б’юсь об дверцята, а рукою гепаюсь на бордюр. Страшний біль пронизав все тіло. Я лежу біля тієї машини, чую як до мене біжить мати з криками, а поворухнутись не можу. Сльози течуть по щоках градом.
Зазвичай батьки беруться заспокоювати своїх дітей, кажуть, що все буде добре. Та не моя. Мати замість слів підтримки дала мені ляпаса, то сказала “Ти ходяче нещастя! Навіть на велосипеді нормально їздити не можеш! Вічно від тебе самі проблеми!”
Я розплакався ще більше.Це була остання краплина. В Той момент я зненавидів все на світі, в тому рахунку й себе. Я нікого не хотів бачити, чи навіть знати. Мати мене й так кожного дня шпиняла, а це взагалі мов каторга стало. Не витримав, та втік з дому. Заробляв чим міг. Перший час ночував в під’їздах, вокзалі. Роки два так минуло, поки мені стукнуло вісімнадцять, та я міг винаймати квартиру.
Сьогодні вирішив навідати матір. Подзвонив їй у двері. Вона відкрила їх в дуже хорошому настрої. Як тільки побачила мене, все змінилось. Декілька моментів ми мовчали.
–Ти мене хоч шукала? Чи тобі було все одно, де твій нікчемний син?
Мати розплакалась. Але ні слова не вимовила. Я знову трішки почекав, а потім зрозумів, що даремно прийшов. Відповідь була очевидною. Всім стало лиш легше, коли я зникнув безслідно.
