Якось так вийшло, що ми з подругою завагітніли практично одночасно. Різниця не значна, всього півтора місяця. Ще за вагітності ми уявляли, як наші діти будуть разом гратися, товаришувати, ночувати одне в одного. Все так і склалось. Наші чада зростали разом. Ось тільки чомусь так вийшло, що зі своєю донькою я не можу знайти спільну мову. Від слова абсолютно. Їй зараз п’ять років, а вона мене геть не хоче слухати. Постійно кричить, б’ється, видирається з рук. А от синок подруги сприймає мене мов рідну маму.
Все це дається мені невимовно важко. Я дуже сильно кохаю свою доньку, не уявляю, щоб було по іншому. Проте її протести в мою сторону виводять мене з себе. Інколи хочеться гарненько дати по попеняті. Чоловік постійно гарчить на мене, що не можу виховати нормально Алінку. Мовляв, мене вона прекрасно слухає. Це твоя провина, що не можеш знайти підхід. Вона ще занадто мала, щоб бунтувати.
А що я можу зробити? Що я вже тільки не пробувала… Інколи вона доводить мене до сказу. Вже закрадались думки, що мені в пологовому підмінили дитину. Ну не може рідна дитина так реагувати на маму.
Напевно, вже час звернутись до дитячого психолога, можливо вона знайде причину такої поведінки… я ж, бо бажаю своєму чаду виключно щастя, не дивлячись на її витівки. Страшно тільки стає від того, що мене чекає в її перехідному віці, якщо зараз я вже не витримую.
