З посмішкою я згадую один цікавий випадок. Було це, мабуть, десять років назад, точної дати вже не пам’ятаю. Одного року від моєї минулої роботи запропонували путівку, як заслуженому пенсіонеру з тридцяти восьмирічним стажем роботи на залізничній дорозі, ветераном праці.
В середині літа мене відправили в санаторій, так склалось, що відпочивали тільки працівники залізничного транспорту, в основному непрацездатної категорії.
Оскільки я практично за свій вік нікуди не виїжджала, то всюди мені здавалась неймовірно гарним, теплим та привітним. Краса яку я ніколи не бачила. Зі мною поводились, як з малою дитиною. Зранку в номер сніданок з привітною посмішкою подають, а вдома зранку чоловік привітно, на весь будинок: “Валю, коли вже сніданок буде готовий, я голодний!?”
До обідньої перерви у нас різні фізичні процедури: вертебральний масаж, який має вплив на шкіру і м’язи спеціальними автоматизованими масажними пристосуваннями, мінеральні й вихрові ванни, різні види лікувальних душів, спа-процедури – масаж камінням. Кожного дня якісь цікаві новинки від яких моя шкіра значно підтягнулась та розгладилась. Після обіду активний відпочинок на свіжому повітрі, нордична ходьба, гігієнічна гімнастика.
Харчування як у найкращому ресторані, але з дотриманням правильного харчування. Ніякої жареної картоплі чи сала, як полюбляє у мене Іван.
Зі мною в кімнаті проживала жіночка з якою ми міцно по товаришували. Ольга також із села, як і я ніколи не бувала в таких місцях. Такі путівки нам пропонували кожного року, але ми весь час чомусь відмовлялись. Як завжди домашні клопоти та велике господарство.
Все так було чудово, тільки б не один прикрий інцидент. Почали ходити чутки, що почали пропадати цінні речі у номерах. Це перший випадок за всю історію існування санаторію. Принаймні ходила та говорила директор цього закладу. Звісно, всі почали підозрювати один одного та поглядати з недовірою. Ситуація та атмосфера зовсім була напружена та наколена.
Дійшла й до мене черга. Зранку прокидаюсь, а мого годинника на столику не знайшлося. Ледь випросила на день народження цього годинника в Івана. Так хотілось мені їм покрасуватись, але все не було нагоди. Коли пішла на пенсію, крім худоби, сусідів та Івана мене ніхто не бачив. Інколи могла вийти в магазин по хліб, але не чіпляла їх, бо все робила на швидку, ніколи було собою й займатись.
Я, як і всі звернулась до директорки з тією ж самою причиною, зникла дорога моєму серцю річ. Поліцію, управління санаторію поки що не викликали, сподівались самі в цьому розібратись. Почали слідкувати за кожним, хто був на процедурах, а хто по кімнатах. Відстежували кожного розклад, хто чим займається в цей день.
Всіх знайшли, а Ольгу мою сусідку не можуть. Та коли директорка несподівано зайшла до свого кабінету, моя сусідка копошилась у її особистих речах. Ольга не очікувала такого повороту, спокійно без паніки сіла та й чекала на вирок. В цю ж мить викликали охоронців закладу, все управління та обслуговчий персонал та й почали працювати з Ольгою
З’ясувалось, що всі речі, які вона без дозволу чіпала, зберігаються у нас в кімнаті в її шафі. Там же ми знайшли й подарунок мого коханого. Ольга повідомила про свою хворобу. Робить це вона не із-за наживи чи жадоби, вкрадені речі їй зовсім не потрібні. Вона їх просто складає та зберігає в одному місці. Хворобливі симптоми почали у неї проявлятись ще у ранньому дитинстві. Тобто з’явилась у неї емоційна залежність від самого акту крадіжок. Щоб зняти дискомфорт та внутрішнє напруження Ольга почала займатись злодійством, але ні в якому разі не хотіла вчинити комусь шкоду.
Управління санаторію повернули всі речі власникам та попередили місцеву лікарню, де знаходилась Ольга на обліку про її психологічні проблеми. Чим далі все закінчилось я вже не знаю. Поїхала на батьківщину до свого Івана. Про те що страху нагнала нам Ольга то це факт. Перший раз в житті стикаюсь з такими пригодами.
