Вчора ми з колегами після важкого чергування на роботі вирішили всі разом зайти до ресторану поснідати. Багато пацієнтів вночі надійшло. В зупинку в’їхав автобус. Водій не впорався з кермом… от і трагедія. Щодня хтось йде з життя, хтось народжується. Це незмінна світу, яка має йти своєю чергою. Коли ти працюєш лікарем вже не перший рік, та й не перший десяток років, навчаєшся абстрагуватись від чужого горя. Так, це безумовно важко, але якщо сприймати кожну людину близько до серця, то головою поїдеш за перший тиждень роботи в лікарні.
Мене з роздумів вирвав незрозумілий шум та крики в ресторані. До нашого столу знервовано йшов чоловік. Він викрикував лайливі слова, та тикав в мене пальцем.
-Гей ти, чуєш, лікарю?! Я знаю, ти мене чуєш, та впевнений, що пам’ятаєш!
Я підвів очі на нього. Лице його дійсно мені було знайомим. Його дружина нещодавно покинула нас прямо на операційному столі. відірвався тромб та пішов прямо до серця. Ми вже не могли нічого вдіяти.. Але як то ведеться, через не знання, або просто, щоб перекинути вину на когось, пацієнти та їх родичі звинувачують лікарів в їх халатності.
-Так, пам’ятаю. І я вже все Вам сказав. Було занадто пізно. Ми вас попереджали давно про необхідність операції, інакше може бути летальний вихід. Ви нас не послухали… Ось і вийшло так…
-Не розказуй мені тут, падлюка! Я знаю, що це твоя провина! Я посаджу тебе, чуєш, посаджу!
Чоловіка вивела охорона. Мені просто цікаво, люди дійсно не чують, що лікарі їм говорять. Та й не тільки лікарі… Як мене вже це дістало…Ти вкладаєш всього себе, жертвуєш своїм особистим життям, а тобі кричать що посадять за ґрати. Де справедливість? Можливо, дійсно варто вже піти на заслужений відпочинок? Не витримую я вже це все…
