Нещодавно мій син прийшов додому з дівчиною, та сказав, що тепер вони будуть жити разом в його кімнаті. Будуть збирати собі на весілля та на своє житло.
Для мене це стало дуже неочікуваною новиною. Знаючи свого сина, я й не могла мріяти, що він приведе додому дівчину, а тим паче наречену. Він завжди був у своїх “пацанських” розбірках. Завжди влазив в якісь заворушки, та я вже не пам’ятаю, коли на його руках та лиці не було слідів від бійок.
Дівчина була на вигляд геть молода та дуже сором’язлива. Личко гарнесеньке, ніби в янголяти. Не дивно, що він в неї закохався. От тільки очі вона мала дуже сумні. Привіталась зі мною, сказала що звати Марійка.
Ми жили разом вже місяць, та я тільки насмілилась запитати, чи її батьки не проти того, що вона в нас живе. Відповідь мене вразила.
–Батькам все одно. Я не впевнена, що вони взагалі помітили моє зникнення. В них свої справи… Пити та битись… Можливо, коли мати вже не зможе встати, а в батька кулаки ще будуть чухатись, то піде до моєї кімнати, отоді можливо, й помітять, що мене немає. Але це не факт.
Мені стало так шкода Марію. Таке світле дитя, та з такою важкою долею. У свої шістнадцять вона вже бачила більше, ніж деякі за своє життя.
Ми зжились дуже добре. Дівчина полюбила мене як свою рідну маму, а я була не проти. Вона стала мені донькою. Син також кохав її, це було дуже помітно. Я вчила її всьому. Як готувати, прибирати, прати та гладити…
Сподіваюсь, вона ніколи не згадає те жахливе життя, а ми з сином зробимо все для спокійного життя. Синуля навіть змінив пріоритети, вступив до університету, знайшов роботу, та покинув ті свої дурні походеньки на бійки.
