Я заміжня, маю чоловіка та трьох дітей. Вже декілька років поспіль ми живемо з моєю свекрухою.
Одружившись, ми почали винаймати квартиру. Два роки після весілля у свекра стався інфаркт, і він п0mep. Відтоді матір мого чоловіка залишилась одна у трикімнатній квартирі. Єдиним правильним рішенням було піти жити до свекрухи, тим більше Іван у батьків один.
Ми без вагань переїхали до мами, кімнати в помешканні просторі, тож місця вистачало усім. Після народження третьої дитини я пішла в декрет, а в чоловіка почались труднощі на роботі. Компанія, в якій він працював, збанкрутувала та розпалась. Він влаштувався на іншу роботу, але грошей все одно не вистачає. Приходиться у всьому собі відмовляти.
Свекруха, бачачи наші фінансові труднощі, і зовсім нам не допомагає. Вона твердо переконана, що її син, як і покійний батько, повинен усього досягти сам. Тільки мама не зважає на той факт, що вона виховала одну дитину, а нам потрібно забезпечувати аж трьох.
Свекор працював директором деревообробного заводу, зарплата та пенсія в нього були достойними. Після смерті чоловіка теща написала заяву про втрату єдиного годувальника в сім’ї, тож його пенсія перейшла їй. Вона добре забезпечена коштами, але от співчуття до дітей чи хоча б до онуків у цієї жінки немає.
Самі розумієте, які зараз ціни на дитячий одяг та харчування. А якщо дітей троє. Приходиться практично на всьому економити, купляти тільки необхідне, щоб хоч якось прожити. Зате свекруха живе на широку ногу. Найбільше вразило те, що мама повністю розділила наше харчування, продукти купляє тільки на себе. З її слів, вона все жила для когось, тому тепер прийшов час пожити для себе.
Все розумію, вона має повне право на власну позицію та потреби. Ніхто ні перед ким у наш час не зобов’язаний. Але невже в цьому світі не залишилось місця людяності? Тим більше коли йдеться про найрідніших тобі людей: сина та онуків. Вже не говорю про себе.
Ні, ви не подумайте, що мені потрібні її гроші. Ми з чоловіком дорослі люди, та самі в змозі забезпечити нашу сім’ю. Що ми й стараємось робити. Тільки неможливо дивитися, як діти хочуть чогось кращого, а ми не можемо їм цього дати. Навіть підгузки вдягаю тільки тоді, коли йдемо гуляти.
Ну невже свекрусі так важко виділити хоча б декілька гривень онукам? Нам не потрібно багато, але вже б було значно легше жити. Віримо, що скоро знову все буде добре, а поки що приходиться рахувати кожну копійку.
Цікаво, коли свекруха на старість не зможе жити таким життям, як зараз, то як вона буде поводити себе тоді? Здоров’я не вічне. А ми ж не винні один одному нічого, тим більше я їй.
