Мабуть, немає нічого гіршого, ніж 3paдa найближчих нам людей. І вopoгy не побажаю пережити те, що відбувається зі мною зараз. Навіть не знаю, як вийти з цієї ситуації та яким чином пережити це. Може в когось була подібна ситуація?
З дружиною ми прожили в шлюбі 18 років. За цей час у нас появилось двоє синів – 16 та 13 років. Спочатку між нами дійсно була довіра, повага, любов. А потім я, як і багато чоловіків, почав виявляти своє невдоволення дружиною. Це стосувалась як страв, котрі вона готувала, так і побуту загалом.
Тільки тепер розумію, що такий вплив на мене мали колеги по роботі. Я увесь час говорив про її малий заробіток, через це дружина не витримала та знайшла іншу роботу. Про що я згодом дуже пошкодував. Саме тут Анастасія й зустріла того чоловіка. Робота справді була прибутковою, дружина розвивалась, їздила на конференції. Тільки згодом дізнався, що їх роман тривав вже понад два роки. До того я нічого не підозрював. Бувало, Анастасія затримувалась на роботі, але я не надавав цьому особливої уваги, бо вірив у вірність жінки. А, як виявилось, всі робочі поїздки були з коханцем.
Коли я вирішив поговорити з Анастасією, вона не хотіла розповідати правду, сказавши, що це просто колега по роботі. Однак для мене і так все було зрозуміло. Чому дружина сама у всьому не призналась, не розумію. А потім вона таки наважилась поговорити зі мною. Анастасія переконувала в щирості своїх почуттів до мене. Я був дуже розчарованим та водночас обуреним, не міг пробачити зраду дружини, хоч вона просила дати їй шанс.
Відтоді ми жили в одному будинку, але в різних кімнатах. Анастасія не втрачала можливості все виправити. Втім я не міг її знову впустити у своє життя. Жінка переконувала мене, що між ними все закінчено, той чоловік давно звільнився з роботи, тож їхні шляхи розійшлись, а до нього вона більше нічого не відчуває.
Минуло два місяці. Здавалось, я навіть готовий був все забути та пробачити їй, за стільки часу ми знову зблизились. Аж раптом, як сніг на голову, знову відрядження по роботі, тільки цього разу на п’ять днів. Вкотре закрались думки про можливу зраду, і чи дійсно це по роботі?
Дружина почала ображатися на мої підозри та, як доказ, навіть сказала, що візьме синів із собою, щоб показати їм Одесу. Ще й запевнила — у школі вона все владнає, тим паче поїздка лише на декілька днів. Хлопці дуже раділи, тому я трохи заспокоївся. У день поїздки я відвів їх до поїзда, дружина з дітьми сіли у вагон. Нічого не викликало навіть найменших підозр.
Після приїзду вони винайняли квартиру. Ми щодня розмовляли по телефону, все було добре. Допоки вчора слухавку не підняв мій молодший син. Він розповів, що з ними живе мамин друг, який підсів у потяг на третій зупинці. А живуть вони всі разом, щоб дешевше було оплачувати проживання. Але коли він назвав ім’я того незнайомця, мені все стало зрозумілим — це той самий чоловік, котрий колись вже вліз у нашу сім’ю.
Син, очевидно, зрозумів, що не повинен був цього розповідати, та став виправдовуватись, нібито він все переплутав. Я чув, як збоку шепоче ще чийсь голос. А потім він просто збив. Хотів почути хоч якесь пояснення, тому почав телефонувати до Анастасії, щоб поговорити з нею, втім на мої дзвінки ніхто не відповідав, а потім просто вимкнули телефон. За годину мені подзвонив син, сказавши, що він пожартував, а мами немає, вона на нараді, буде пізно.
Всю ніч я не міг заснути. З жінкою і так все зрозуміло. Але сини. Вони не малі, і добре все розуміють. Невже діти так поступили зі мною. Виходить, вони теж знали про стосунки їх матері з цим чоловіком, якщо так легко дозволили незнайомцю жити з ними. Адже син навіть ім’я його назвав, а потім враз почав шукати виправдання. Виходить, якщо дружина так просто взяла із собою синів, то вони все знали та прикривали її? І це все заради того, щоб декілька днів пропустити школу та побачити Одесу? По-іншому, ніж зрадою, це назвати важко. Про яку довіру тепер може йти мова?
Дружина таки передзвонила мені, але я не хотів з нею розмовляти. Потім подзвонив молодший син, далі щось пояснюючи, ще й старший його підтримав. Однак я добре знаю своїх дітей, та все чув по їх голосі. Не вміють діти обманювати. Їх просто намовили так сказати. Сини близько години виправдовувались, а я просто нічого не говорив у відповідь.
Через два дні вони мають повернутися додому, та найгірше те, що нікого із них я не бажаю бачити. Найкращим рішенням все-таки буде зібрати речі та піти від них. Іншого виходу з цієї ситуації я не бачу. Чи як мені зробити? Не знаю.
