Нас з братами та сестрами з малечку батьки навчали, що рідніших, та дорожчих людей, ніж в родині немає нікого. Родичі по крові, ось ким дійсно потрібно дорожити та берегти. Які б вони не були. Ми всі росли на цих установах та правилах. Але з віком, вони ніби стерлись з нашої пам’яті. Нас в родині, разом з батьками було семеро. Ми завжди жили великою та шумною родиною. Потім по черзі всі пішли навчатись, потім працювати. Будували нові родини та віддалялись одне від одного. Але як правило все одно залишилось – кожен рік на Різдво ми всі збирались в батьківському домі.
Ці рідкі, але такі теплі зустрічі завжди давали наснаги на весь майбутній рік. Ми всі розповідали про своє життя, про наші досягнення та цілі на наступний рік. Всі так щиро раділи один за одного. Такі емоції та тепло неможливо підробити.
Час йшов, батьків не стало. Якось вони мало не одночасно нас покинули. Це стало дуже великим стресом для нас всіх. Потім за ними старший брат, потім найменша сестра з родиною в автокатастрофі загинула, а потім ще один брат… в решті решт залишились тільки ми з моїм близнюком. Насправді досі не віриться. Така велика родина, такі світлі люди просто зникли. Ніби ніколи й не було.
Ми з Артемом вирішили цього року не змінювати традицій, та поїхали на Свят Вечір до будинку батьків. Було дуже складно морально. Це такий тягар, який ти будеш нести у своїй душі немов камінець до кінця життя. Ми накрили на стіл, деякий час просто сиділи мовчки. В цьому мовчанні було більше слів, ніж в будь-якому діалозі…Потім повечеряли, та вирішили дістати дитячий фотоальбом. Було багато сліз. Сліз щастя та горя одночасно. Як же хотілось повернутись в дитинство. Прокинутись у своїй кімнаті від запаху свіжоспечених пампушок та гарячого борщу. Ще хоча б раз обійняти батьків та братів з сестрою… Хочеться кричати від болю. Від несправедливості часу…
Після всього пережитого, хочеться закликати всіх та кожного цінувати моменти з близькими. Любити їх та підтримувати. Ніколи не знаєш, коли ти востаннє п’єш з ними ранкову каву…
