Добрі люди повсюду і моя історія гарний тому доказ. Я подала документи в виш. Навчатися мріяла у Львові. Все життя бачила те місто в мріях. Я з ранніх літ розповідала про красу того міста. Батьки гаряче підтримували мої мрії. Вони вклали багато грошей в репетиторів. Варто додати, що народилася та проживала я в селі. Неподалеку було маленьке місто, де проживає 39000 чоловік. Там є два коледжі: педагогічний та музичний. Вибір освіти, як ви розумієте, не великий.
Я хотіла бути юристом. В Львові безліч можливостей для реалізації моєї мрії. Я б навіть назвала Львів центром юридичної освіти. Звісно, я чекала екзаменів, як дощу в засуху. Маніакально повторювала матеріал. Я не могла спокійно спати. На носі найважливіша подія мого життя. Все має пройти ідеально та правильно.
Моя мама допомогла мені з речами. Вона хотіла поїхати зі мною, але подорожувати так далеко для вагітної жінки небезпечно. Зі мною поїхав батько. Він пообіцяв мамі дзвонити через кожну годинну, щоб відзвітуватися.
Неприємності почалися одразу. Поламався автобус. Більше нічого до нашого села не ходило. Батько побіг до сусіда за допомогою, але той спав під мухою. Він спробував домовитися з іншими односельчанами, але у всіх знаходилися причини для відмови. Тоді батько пішов по наші велосипеди.
До міста приїхали через дві години. Їхати полями, у спеку, на велосипедах надзвичайно погана ідея, але вибору в нас не було. Приїхали стомлені й спітнілі. Одна проблема вирішена. Ми в місті. Тепер треба сісти на маршрутку, яка довезе мене на залізничну станцію, звідки доберуся до Львова.
Доля вирішила випробувати мене. Маршрут відмінили. Більше нічого не їхало по моєму маршруту. Годинник показував три години. Моя паніка зростала. Потяг відправитися в опів на десяту. Я можу залишитися без вступу в найкращий навчальний заклад. Моя мрія висіла на волосині. Чому саме сьогодні вся техніка ламалася, маршрути відмінялися, а сусіди спали від оковитої!? Завжди доля жартує з нами в не підходящі моменти.
Батько бачив мій стан. Він знову взявся придумувати, як вирішити нашу проблему. Ми вийшли в інтернет, у пошуках інших маршрутів. Може якось можна через інші міста чи села, з пересадками, потрапити на наш потяг? Через двадцять хвилин завзятих пошуків, ми кинули цю справу. Їхати далі на велосипедах не можливо. Дорога маршруткою займала майже сім годин. На велосипеді будемо їхати до ранку і наврядчи подолаємо відстань.
Чи то від втоми, чи то від відчаю, я сіла просто на асфальті та гірко заплакала. Всім моїм мріям кінець. Я не вступлю до вишу, не здобуду диплом, не житиму в чарівному Львові.
— Дівчино, що з вами? — Пенсіонерка стурбовано дивилася на мене.
Мій батько усе їй розповів, поки я продовжувала плакати.
— Господи, хто на вас стільки злиднів наслав?! Так, доню, вставай. Не гоже нирки студити на холодному. Зараз бабця вирішить всі твої проблеми.
Я ледь знайшли сили, щоб піднятися. Через якусь хвильку, ми вже сиділи в старому запорожці та їхали до залізничної дороги. Жінка всю дорогу розповідала нам про свою молодість, яку вона провела на колесах. Батьки, в ті надзвичайно консервативні часи, відхрестилися від доньки, з таким чудернацьким хобі.
Ми встигли. Я склала іспити та побудувала успішну кар’єру. Ту бабусю довго шукати не довелося. Всі знали місцеву гонщицю Тамару Ігнатівну. Вона раділа за мене більше, ніж мої батьки. Дякую їй. З її допомогою, я втілила мрію усього свого життя.
