Народився я наприкінці 80- х років. Де була більш менш стабільна економіка, різні види продуктів ломилися на полках в магазинах. Особливо полюбляв яблучне пюре у баночках, зараз такого немає навіть у дитячому харчуванні. А так хочеться зі смаком згадати дитинство.
Батьки працювали на заводі, батько працював токарем, мама – електромонтажником. До сих пір не розумію чим вона займалась. Стабільна робота, стабільна зарплата. Всі, як під копірку ходять в одному й тому одязі та взутті. І тільки по великому блату, через знайомих, можна придбати фірмові штани, футболку чи кросівки.
Зі слів мами (тому що я був малий і мало чого пам’ятаю), на початку 90- х мого батька за відмінні показники в роботі та вчасного виповнення плану, підвищили по посаді, став він начальником майстерні. Тільки, тільки почали більш – менш заможне життя, як накрила криза 90-х років. Всі держави Радянського Союзу захотіли існувати окремо, а взаємодіяти між собою ще не розуміли як.
На завод все менше приходило замовлення на виготовлення продукції. З часом почались простої. Замовлень практично немає, кошти платити нічим. В результати чого, звісно неминуче, нагрянуло скорочення штатів, куди й підпадав мій татко. Мама, ще трималась на плаву та два рази на тиждень їм приходило замовлення. Грошей практично не було, харчові продукти купувати не було за що.
У моїх однолітків та у друзів по подвір’ю, в селі проживали бабусі та дідусі, які їм допомагали. В селі завжди є картопелька, якась курочка бігає по подвір’ю та несе яєчко, помідор, огірок, цибулька, капусточка, а якщо ще й корівка була, то це – смачне, парне молоко. Друзі мої не дуже на собі відчули, що таке поїсти тільки в обід, тому що на вечерю нічого було приготувати. Звісно, коли заходив до них в гості, якщо сиділи за столом, то завжди запрошували. Але гординя мене тоді переважала над здоровим глуздом. Я виходив на вулицю та чекав там.
Батькам моїм не пощастило, їхні батьки померли, коли ще вони були молоді, а мене ще й на світі не було. Після скорочення батько сів дома. Злітати легко, а падати дуже важко, тому люди дуже часто ламаються та знаходять полегшення в алкоголі. От і батько мій, після пів річного періоду пошуку себе — запив. Мама моя не знала як звести кінці з кінцями. Але для мене – це щонайкраща жінка у світі, яку я знав. Як би їй важко не було, вона завжди привітна та усміхнена, дуже легка у спілкуванні та й ніколи не скаржилась на долю. Весь час повторювала, що це все тимчасові труднощі.
Я був моторним хлопчиною, та гарно навчався і весь час обіцяв мамі: “От вивчусь я й у нас буде краще життя!”
Батько не зміг справитися з глибокою депресією, став дуже залежним від алкоголю. Почав красти останню копійку на горілку, яку мама відкладала мені на одяг в школу, а сама ходила в тому що було. Останній раз купувала собі одяг, мабуть, коли тільки заміж виходила, але цей одяг завжди був охайний та чистий, воно виглядало на ній як нове.
Час іде і ми дорослішаємо. Після закінчення школи з золотою медаллю, я з легкістю поступив у вищий навчальний заклад, а після закінчення якого мене направили на стажування за кордон, де я побачив дійсно нормальне життя. Там залишився, а після отримання статусу громадянина держави запросив до себе батьків, які до тепер проживають зі мною. Але як гарно та фінансово стабільно там не було, домівка є домівка за якою сильно сумуєш та й дуже сильно хочеться повернутись назад.
