Коли мені було всього 19, я вийшла заміж за свого одногрупника. Ми одразу сподобались одне одному, а через рік дізналися про мою вагітність. Правду сказати, дітей ще не планували, тож настали нелегкі для нашої сім’ї часи, й потрібно було хоч якось ставати на ноги. Через дев’ять місяців народився хлопчик, котрого ми назвали Устимом. Чоловік покинув навчання та знайшов роботу. Я ж спочатку взяла академічну відпустку, а коли син підріс, перевелась на заочне навчання.
Все нібито почало ставати краще, а потім знову неочікувана вагітність. Чоловікові прийшлось ще більше трудитися. Він увесь час працював, на вихідних підробляв. Я майже його не бачила вдома. Жили ми на квартирі, котру дали чоловікові з роботи. Але все одно приходилось нелегко, грошей ледь вистачало. У нас з’явилась дочка Марія.
Нелегко було навчатись, виховувати обох дітей і ще займатись хатніми справами. Але ми й це перейшли. Діти підросли, Устим ходив у школу, Марія відвідувала садок, а я нарешті змогла знайти роботу за фахом та допомагала чоловікові утримувати наших дітей. Відтоді жити стало значно легше, нам вдалось подолати фінансові труднощі. Ми щоліта їздили відпочивати, цілком забезпечували сина з дочкою. А коли мені було 32 роки, я дізналася, що чекаю на третю дитину. Це був справді подарунок долі.
На світ появився синочок Святослав. Одному Богу відомо, як нам зі всім вдалось впоратись. Я знову пішла в декрет, чоловіку довелось працювати і вдень, і вночі. Діти росли. Грошей не вистачало, тож ми сяк-так старалися викручуватися. Зичили кошти в знайомих, брали кредити, підробляли, де тільки могли. Майбутнє дітей було для нас понад усе, мріяли дати їм хорошу освіту та поставити кожного з них на ноги.
На четвертому курсі університету Устим заявив, що одружується. Його наречена, Софія, була із заможної сім’ї, тож ми благословили дітей. Звісно, прийшлось витратити чималу суму на весілля. А потім ще й помогли їм придбати житло. Чудово розуміли, що без власного куточка сімейне життя не буде щасливим.
Згодом підросла й Марія. Вона добре бачила, що ми помогли її брату із житлом, тож після закінчення університету попросила, щоб ми купили їй квартиру, а потім і машину. А що ж робити, усіх дітей любили однаково та старались нікого з них не обділити. Подарували одному, значить те саме купимо і другій. Прийшлось оформити на себе черговий кредит на квартиру.
Не встигли оговтатись, як підріс наймолодший син. Він не став нічого в нас просити, але ми вважали своїм обов’язком і його поставити на ноги, тож знову взяли кошти в борг, щоб забезпечити його власним помешканням.
Час минув. Ми й не оглянулися з чоловіком, коли постаріли. А потім мій чоловік важко захворів, мені прийшлось за рік до пенсії піти з роботи, щоб його доглядати. Перший місяць я ні на крок від нього не відходила, а згодом його здоров’я пішло на покращення, і я змогла нарешті з полегшенням видихнути. Та найгірше було те, що за цей час жоден з дітей не навідав батька та навіть не поцікавився його здоров’ям.
Марія хіба декілька раз подзвонила, і то скаржилась, нібито нічого не встигає на роботі та їй дуже важко. А сини й зовсім не брали слухавки, скільки б я не дзвонила до них. Так на старість, маючи аж трьох дітей, ми зрозуміли, що абсолютно самотні та нікому не потрібні. Як кожному житло, то вони з нами спілкувались. А тепер, коли нам так важлива їхня увага та підтримка, ні один з них не з’явився на допомогу. Надія тільки один на одного, бо більше нікому нас глядіти.
