З Петром Степановичем я познайомилась в санаторії. Вже 15 років я працюю там прибиральницею. Якось зустрівши його на подвір’ї санаторію, мовила — мабуть, у нього вдячні діти, оскільки подарували батьку путівку в санаторій. Однак по реакції чоловіка зрозуміла, що ця тема є дуже болючою для нього. Він довго мовчав, а потім, присівши на лавку, став розповідати про своїх дітей.
– Діти мої вже давно роз’їхалися, дочка-юрист проживає в Чернігові, син-лікар, закінчивши університет, подався в Київ. Мені сімдесят п’ять, а я досі не маю онуків, — важко зітхаючи, мовив чоловік.
Сам Петро Степанович зі своєю дружиною все життя працювали вчителями. З його слів стало зрозумілим, що дочка в нього росла справжньою красунею.У школі Лариса, так звали дівчинку, завжди брала участь у всіх олімпіадах та конкурсах, а після закінчення вирішила вступити до медінституту, однак екзамени вона провалила. Пів року працювала піонервожатою у школі, а потім їй вдалось з першого разу поступити на юридичний факультет. Лариса, вивчилась на юриста, зараз працює викладачкою в університеті, у неї власна квартира та заміський будинок.
– Тільки щастя не має моя дочка, — говорить Петро Степанович, — двічі заміж виходила. Від першого чоловіка втекла, а другий сам її кинув. Їй вже скоро сорок сім літ, а діток і досі не має. І кому те все багатство треба буде?
А потім Петро Степанович продовжив розповідати про свого сина.
– А син мій, Петро…ми з дружиною назвали його на мою честь. Давно живе в Києві. Тільки-от йому 43, а він досі холостякує. Здебільшого увесь час працює та їздить на різні конференції, вдома майже не буває. Якби не телефон, то я б і не чув голосу своїх дітей. От вони купили мені путівку на відпочинок. Бо вже стільки років живу один, хоч з людьми побалакаю, розвіюсь. Розумію, чому така доля спіткала сина з дочкою, — продовжив він якось сумно. – Ще змалку мене виховувала моя рідна тітка. Коли їй виповнилося тридцять п’ять років, вона мало не навколішки просила мою матір змилуватися та віддати їй мене на виховання. А мама моя, котра на своїх плечах тягнула шестеро дітей, і думати не стала: “Забирай”. Так я почав жити в неї. Вона мала на той час добру роботу, тож купляла мені одяг, іграшки, возила на відпочинок. Потім я закінчив педагогічний інститут, відправили мене вчителювати в село на Поділлі. Спочатку часто приїздив до своєї другої мами, потім одружився та вже не так часто навідувався. А в дев’яностих несподівано на порозі моєї хати з’явилась тітка з валізами, ледь шкутильгаючи, старенька опиралась на палицю. Виглядала вона хворою та змореною. І стала гостювати в мене. А ми молоді були, дурні… У нас своє життя, безтурботне. Та й дружині моїй не до вподоби було таке гостювання.
– Ви додому коли їхати думаєте, — спитав я без роздумів.
– Я до тебе назавжди, сину. Невже ви мене не доглянете на старість? – мовила тітка, звівши очі на мене.
– Хіба не бачите, в нас діти, свої клопоти…Невже вам погано жилось у своїй хаті? – поцікавився я.
Того ж дня тітка зібрала свої речі та подалась з нашої хати. А на порозі мовила: “Щоб і тебе так на старість доглядали, як ти мене”.
А через два місяці подзвонила сусідка. Вона розповіла, що після приїзду тітка важко захворіла та злягла, мені ж ні слова не сказала. А потім її не стало. І тільки після смерті тітки щодня згадую про слова, котрі вона сказала на прощання. От такий гріх маю, мабуть, до кінця життя мені прощення не буде. Я ж і сам маю дітей, а доглянути за мною нікому.
