Свого батька я не знав. Він залишив нас з мамою відразу, як тільки дізнався про вагітність. Авжеж, мамі п’ятнадцять, йому сімнадцять. Про яку родину, а тим паче дитину може йти мова. Вони самі собі ради дати не можуть, не те що новонародженому немовляті. Батьки мами були категоричні. Вони сказали що дитину запишуть як свою, щоб мама могла навчатись та створювати своє майбутнє. Пропозиція чудова, проте маму не влаштовувало, що її дитину хочуть присвоїти, нехай навіть власні батьки. Як вона мені розповідала, перед пологами, десь за місяць, вона зібрала всі дитячі речі, всі кошти, які змогла накопити та знайти в будинку, та безслідно пропала. Вона була впевнена, що впорається з малечею сама.
Йшли роки, я ріс, потреби збільшувались. Жилось нам тяжко, чесно кажучи.Їли ми найпростішу їжу, інколи тільки раз в день. Коли я пішов до школи, діти мене дражнили обірванцем. Було так гірко від тих слів, та нічого зробити не міг. Коли мама змогла знайти нормальну роботу, у нас навіть інколи почали з’являтись солодощі в домі. З якою жадібністю я тоді їх їв.
Коли мені було десь вісім років, мама знайшла собі чоловіка. Хороший, привітний та дуже добрий чоловік. Він мені відразу сподобався, але я дуже соромився чужих людей. В мене в голові звучало завжди “нікчемний обірванець, кому ти потрібен?!”. Мені було соромно навіть дивитись на нього. Вважав себе не гідним навіть просто знаходитись в його будинку.
Невдовзі, ми переїхали до нього жити. Мама з Максимом заручились. Вітчим завжди купував цілу хуру продуктів, в тому рахунку й солодощі. Я цілими днями ходив дивився на них, але брати не наважувався. Не міг. Тому кожен вечір чекав, поки дорослі заснуть, та тишком пробирався на кухню. Наїдався на повний шлунок, та йшов до ліжка.
Якось мене підловив Максим на цьому дійстві. Гіршої ситуації я собі не міг уявити.
-Що ти тут робиш серед ночі? Цукерки цупиш?
Максим посміхнувся. А я хотів крізь землю провалитись.
-Слухай, Толя, я розумію, що ти не звик до мене. Я розумію, що раніше вам з мамою було дуже тяжко, але ці часи минулись. Тепер у вас є я. В тебе є батько та мама. Нехай ми з тобою не рідні, але батько не той, хто зробив, а той, хто виростив. Не потрібно тишком цупити їжу, чи ще щось. Ти можеш брати скільки захочеш, та що захочеш. Потрібні гроші, чи просто поговорити? Просто скажи, я завжди допоможу та підтримаю, немає потреби цупити, гаразд?
Я розплакався. Не вірив своїм вухам, що моє життя мож бути нормальним та не голодним. З повним ротом цукерок я міцно обійняв Максима.
-Дякую…Ви найкраще, що ставалось в нашому з мамою житті…
