Я вже декілька років живу в Італії. Маю дружину, двох дітей. У мене тут хороша оплачувана робота, я забезпечую свою сім’ю. Батьки дружини також проживають в Італії, вони добре ставляться до мене, мама з татом ніколи не втручаються в наші справи, а навіть навпаки, коли потрібно, допомагають з онуками. Крім моєї жінки, в них є ще одна дочка, але ставляться вони до обох дітей однаково.
Я народився та виріс в Україні, в невеличкому селі. Мої батьки тяжко працювали, щоб заробити бодай копійку. Добре пам’ятаю своє дитинство, ми з сестрою їли лише те, що росло на городі: картоплю, огірки, помідори. А ще мама тримала корову, тож вдома завжди були молоко, сир, сметана. Дещо вона продавала людям, натомість отримувала гроші та інколи купляла нам смаколики.
Ми нечасто бачили батьків вдома, вони обоє працювали на колгоспі, а після роботи мама бігла поратись по господарству вдома. Нам навіть не було коли з нею провести час. Тому ще маленьким мріяв виїхати з села, бо, окрім роботи, нічого доброго там не бачив.
Спершу я пішов навчатись в місто, а після виїхав на заробітки в Італію, там і зустрів свою теперішню дружину. Виявилось, вона сама теж з України, але коли Вікторія була ще малою, її батьки теж виїхали на заробітки. З того часу в батьківську хату навідуюсь нечасто. Мама з татом давно повмирали.
Але мова йтиме про мою молодшу сестру, котру я дуже люблю та завжди думаю про неї. Надя, на відміну від мене, залишилась жити в селі. Відівчившись на фельдшера, вона повернулась в батьківську хату та вийшла заміж за свого однокласника.
Відколи я виїхав за кордон, ми стали рідше спілкуватись, в мене робота, сім’я, власні турботи. Зв’язок підтримуємо через телефон, вона ні разу не жалілась на своє життя, тож я гадав, що в Наді все добре. У неї четверо дітей.
На свята я з сім’єю приїхав у рідне село, в Україну. Просто не міг впізнати батьківську хату. Сусіди навколо побудували пишні хати, побілили свої старенькі домівки, а наша хата стоїть похилена, огорожа звалена, на подвір’ї гармидер, стіни осунулись, все навколо заросло бур’янами. Нічого з моменту батьків тут не змінилось. Як тільки я ступив на поріг хати, був неабияк здивований, там і досі висіли фіранки, вишиті руками моєї матері.
Надя радісно кинулась мене обіймати, за нею підбігло четверо дрібненьких діток. Одягнені бідно, зате чисті й доглянуті. Я почав роздавати всім гостинці, а потім ми сіли за стіл пити чай.
Увесь вечір ми розмовляли, діти весело грались. Настав вечір, до хати прийшов чоловік Наді, привітався, а потім і собі сів за стіл. Сестра стала метушитись, накладати йому їсти. Тільки тоді я звернув увагу на її стомлений вигляд та натруджені руки. Він мовчки поїв, а потім, не сказавши ні слова, пішов спати.
Побачене дуже здивувало мене. Як згодом розповіла сестра, її чоловік вже давно ніде не працює, а ходить весь день по людях, повертаючись додому аж надвечір. Надії приходиться всю роботу виконувати самій.
Ми не встигли навіть вранці прокинутись, як за Павлом слід простиг.
Я почав просити Надю вигнати його з дому, адже у свої 35 вона не повинна при чоловіку так тяжко працювати. Однак сестра чути моїх вмовлянь не хотіла, переконувала мене, ніби з батьком дітям буде краще, та й взагалі — що скажуть люди в селі, всі обмовлятимуть.
Чотири дні я жив у сестри, просив її одуматись, але вона хіба сердилась на мене через це. Коли я покидав дім Надії, дав їй трохи грошей.
Від побаченого мені було важко на душі. Ми з дружиною тепер думаємо, як допомогти Наді. Сумно, що сестра нічого не хоче міняти у своєму житті. Для неї таке життя — норма. Та хіба вона бачила інше життя, де панує мир та любов? Надіюсь, що з нашою допомогою в них все налагодиться.
