Життю моєї подруги зі своїм чоловіком можна по-доброму позаздрити. І все завдячуючи його матері. Про свою свекруху Ольга згадує тільки добрим словом, адже саме вона навчила невістку, що не варто у всьому догоджати чоловіку, чи тим більше бігати за ним.
Її свекруха, не зважаючи на закінчені сім класів та відсутність профільної освіти, надзвичайно розумна та виважена жінка. Змоги навчатись далі Лариса Петрівна не мала, втім попри все вона дуже любила читати.
Як в Ольги, так і в Петра це вже другий шлюб. Моя подруга народилась та виросла в селі. Вона була твердо переконана — дружина повинна у всьому догоджати чоловіку та бути домогосподаркою. Коротко кажучи, принести, подати, обслужити. Так було заведено серед усіх жінок у її сім’ї, та й загалом так жило багато жінок у селі.
До моменту, поки свекруха не звернула на це увагу. До цього Ольга вже пів року жила з Петром. Цього часу вистачило, щоб він звик, ніби дружина повинна все для нього робити, тільки вартувало йому сказати. При тому, що подружка теж працювала на роботі, і добре заробляла.
Якось Ольга приїхала до свекрухи в гості: Ларисі Петрівні тоді було 76 років, здоров’я дуже підводило жінку. Ледь ходила по дому з паличкою. Але чоловіку все одно догоджала. Хоча він ще добре себе почуває, але тільки й чекає, коли жінка все подасть та піднесе. Звісно, Ларисі Петрівні було важко все робити, але вже якось пристосувалась й до того.
А коли Оля приїхала до них у гості, взяла обов’язок подавати на стіл на себе. Тільки сіли всі (а в гості ще часто приходила донька Лариси Петрівни з чоловіком), невістка подала та сама присіла поїсти, як хтось одну страву з’їдав, та потрібно було підніматись з-за столу подавати іншу. А їх за столом сиділо 10 людей, то подруга тільки що й робила, то бігала сюди-туди.
Лише зять Лариси Петрівни їй у всьому помагав, всі інші мовчки сиділи та частувались.
А наступного візиту свекруха мовила до невістки:
– Олю, поглянь лишень на мене, я сама винна в тому, що привчила свого чоловіка до всього готового, і тепер нічого з цим вдіяти не можу. Свариться зі мною, коли йому заманеться. А Петро твій характером весь в батька. Якщо не поставиш все на свої місця зараз, шкодуватимеш все життя.
Тут до них підійшов зять Лариси Петрівни та тихенько мовив:
– Що ти робиш? Ти хоч раз бачила, щоб Віра наді мною бігала? Хіба я сам не в змозі щось зробити?
Ось так вони мою подругу життя навчили. З того часу вона почала Петра перевиховувати на свій лад, а той хоч би що. Його це неабияк розлютило.
А минулого тижня Оля розповіла, як прийшла після роботи та одразу почала поратись по дому (прала одяг, витирала пил), тут саме Петро повернувся з роботи. Вмив руки, пішов на кухню та став чекати, коли дружина йому їсти подасть. Сидів так 10 хвилин, а потім крикнув їй з кухні:
– Ти мені сьогодні їсти давати збираєшся?
– Чого б ні. Чи ти коли голодний спати лягав? Макарони з куркою в холодильнику, салат на столі, — відповіла жінка спокійним тоном.
– То я ще й сам накласти в тарілку маю? Я весь день важко працював, втомився, — сказав незадоволено Петро.
– А я, по-твоєму, де була? Розважалась чи що? Я, гадаєш, геть не стомилась.
– Ну й не буду значить їсти і все, — сердито відпалив чоловік.
– Як хочеш. Чи я тебе заставляю. Не з’їв ввечері, поснідаєш тоді, мені легше — не прийдеться готувати сніданок.
Загалом, до хорошого скоро звикають, тим паче, коли жінка все робить сама, а відучити тепер важко. Так тривало довгий час, допоки Петро не змирився. Звісно, інколи виникали непорозуміння, він грозив Ользі піти від неї, а потім у них все налагодилось.
Тепер у подруги просто золотий чоловік, і все завдяки свекрусі. Хоч її вже нема на цьому світі, але Ольга згадує Ларису Петрівну тільки хорошими словами. Розумна та щира жінка була, навчила невістку жити.
