Вікторія завагітніла у сімнадцять. Спочатку приховувала від усіх, бо знала, що мама наполягатиме на аборті, а вона так хотіла зберегти цю дитинку! Дівчина вчилася в іншому місті, навіть в іншій області, під різними приводами вже кілька місяців не була вдома, тож батьки ні про що не здогадувалася.
А потім почалися канікули, і вона все ж таки поїхала додому. Термін був уже великим, тож приховати вагітність було неможливо.
Побачивши доньку в такому стані, мати сильно кричала, а батько сказав, що не збирається ганьбитися перед знайомими через якогось байстрюка, тож хай Віка забирається з дому і їде до того, від кого придбала це дитя. Від таких слів дівчині ставало ще гірше, адже той, кому Вікторія повірила й віддалася, одразу ж сказав, що маля йому не потрібне і максимум, що він може зробити – це дати гроші на аборт.
В сльозах, забравши ще не розпаковані валізи, Віка вийшла з дому, повернулася в місто, де навчалася, вмовила коменданта, щоб їй дозволили мешкати в гуртожитку влітку. Як жити далі, вона не знала, але дуже сподівалася, що буде, як у фільмах: бабуся з дідусем побачать миловидне немовля, візьмуть його на руки – і їх гнів одразу ж зміниться на милість, вони полюблять свого внука чи внучку та заберуть додому.
Але життя – це не фільм з обов’язковим хепіендом. Після пологів Віка дізналася, що дитинка народилася з аномалією ручки, електродактилія – так це називалося по-науковому. Дівчина впала в розпач, а поряд – жодної людини, яка б могла її підтримати та заспокоїти. До інших породіль приходили чоловіки, дарували квіти, дякували за сина чи доньку. Вікторію ж навіть не було кому забрати з пологового. Проплакавши кілька днів, вона написала відмову від дитини. Вдома ж сказала, що дівчинка народилася мер твою.
Віку ніхто ні про що не розпитував, батьки були раді, що проблема вирішилася сама по собі. Були задоволені всі, крім Вікторії, але вона мовчала. Тихенько плакала ночами, уявляла, якою зараз є її донечка, сподівалася, що її дівчинку хтось усиновить, щоб не зазнала вона гіркої сирітської долі.
А через два роки сталося несподіване.
Був звичайний літній вечір. Вікторія сиділа на веранді, пила чай та гортала якийсь глянцевий журнал, що знову принесла додому сестра – любителька подібного чтива. Нічого цікавого там не було: купа реклами, розповіді третьосортних зірок про себе коханих, поради дієтолога та інший низькопробний непотріб. А коли догортала до останньої сторінки — обомліла… З фото на неї дивилися величезні сумні дитячі очі, які вона, здавалося, вже десь бачила. Коли опустила погляд нижче, побачила до болю знайому ручку з деформованими пальчиками: середній та безіменний зрощені, а на місці мізинчика – лиш невеликий горбик. Сльози полилися градом. Віка притуляла журнал до грудей, обціловувала личко на фото і знівечену ручку. Зрештою знепритомніла.
Саме повернулася додому мама. Побачила на веранді непритомну доньку, а біля неї – журнал, на останній сторінці якого у рубриці «Я шукаю маму й тата» було розміщене фото дівчинки та коментар: «Дворічна Наталочка шукає добрих маму і татка, які подарують їй свою любов та допоможуть вилікувати хвору ручку, бо часу, доки ще можна хоч частково виправити вроджені вади, лишається обмаль».
Тої миті жінка все зрозуміла: і що то за дівчинка на фото, і наскільки жорстокою була до Вікторії. Те, що скажуть люди, їй було важливішим від долі доньки та внучки. Коли Віка прийшла до тями, мама попросила у неї пробачення і пообіцяла, що зробить усе, щоб повернути Наталочку до рідного дому.
Слова свого вона дотримала, і вже через місяць Наталочка з Вікою разом сиділи на веранді та пили чай. Наступного тижня вони готувалися їхати в столицю, щоб оперувати хвору ручку.
