Мене звуть Уляна, мені тринадцять. З чотирьох років я жила в дитячому будинку. Зі свого минулого життя пам’ятаю дуже мало, в основному це крики, бійки, дзвін розбитих пляшок. А ще пам’ятаю, як десь поруч дуже сильно плакала дитина. Я постійно намагалася зрозуміти: хто ж це плакав? Навіть уві сні я шукала цю дитину, що плаче, але у мене нічого не виходило.
Пам’ятаю перші місяці перебування сиротинці. Я дуже чекала, що прийде мама і забере мене звідси. Але минав час, а мама не приходила. Тоді я зрозуміла: вона ніколи вже по мене не прийде. Відтоді у мене з’явилася заповітна мрія – щоб мене усиновили.
У дитячому будинку жити було дуже нудно і сумно, всі дні були схожі між собою. Але тут не було тих страшних криків, п’яних бійок та розбитих пляшок, і це втішало.
Одного разу до мене підійшла вихователька й сказала:
– Улянко, підемо зі мною, до тебе прийшли.
Я дуже здивувалася та зраділа: невже мама? Але мене привели до двох абсолютно незнайомих мені людей – чоловіка і жінки.
Спочатку вони дуже уважно дивилися на мене, а потім жінка сказала:
– Привіт, Улянко! Я — Олена, а це мій чоловік — Віктор. Ми хочемо з тобою познайомитися. Підемо на вулицю, погуляємо трохи.
Я погодилася, і ми пішли в парк, що знаходився поруч з дитячим будинком. Олена розпитувала про те, як мені живеться в дитячому будинку, чи є у мене друзі, які книги я люблю читати, чим захоплююся. Жінка розповіла, що викладає в художній школі, а чоловік працює на залізниці, що у них є кумедний волохатий хом’ячок Рудя і кішка Ася. Ми трохи погуляли, а потім вони пішли.
Минуло кілька днів. Олена і Віктор не говорили мені, що вони прийдуть ще раз, але я їх все одно чекала. Я знала, що так зазвичай за іншими дітками приходять їхні майбутні батьки. Вони спочатку приходять просто подивитися на них і познайомитися, а потім забирають їх до себе додому назавжди. Я боялася радіти наперед і тихенько молилася вночі, щоб нарешті всиновили й мене.
Через кілька днів мене знову покликала вихователька.
Цього разу прийшла лише Олена і ми знову пішли гуляти. Було помітно, що вона схвильована, а я всю дорогу молила Бога, щоб моя мрія здійснилася. Олена запропонувала посидіти на лавочці. Вона довго мовчала, а потім сказала:
– Улянко, ми з чоловіком прийшли до тебе не просто так. У нас є син — Назар. Ми його всиновили, коли йому було лише кілька місяців. Зараз йому вже сім років. Він — чудовий хлопчик і ми його дуже любимо. А кілька місяців тому я побачила в новинах репортаж, у якому тебе нагороджували за перемогу в художньому конкурсі. У тебе дуже рідкісне прізвище — Песик. Таке ж прізвище було і нашого сина, коли ми його всиновили. Інтуїція підказувала, що ви можете бути рідними, і я звернулася до дитячого будинку, де й підтвердили, що ви з Назарчиком справді брат і сестра.
Я не могла повірити в те, що у мене є рідний брат. І раптом минуле ожило яскравою картинкою: та дитина, що плакала в моїх снах і в мох спогадах – це був мій малюсінький братик! Я дуже любила його і намагалася заспокоїти, поки мама розпивала алкоголь або спала. Я все згадала і розплакалась, як маленька. Олена пригорнула мене, і мені враз стало спокійно і затишно..
– Улянко, ми хочемо, щоб ти жила разом зі своїм братиком. Ти ж не проти стати нашою донькою?
У відповідь я ще міцніше притулилася до Олени та ще дужче розплакалася. Але то уже були не сльози болю і відчаю, як зазвичай, а сльози шаленої радості. Подумки я дякувала Богові за те, що отримала не лише батьків, а й рідного брата.
Тепер ми живемо вчотирьох, точніше, вшістьох, якщо враховувати Рудю та Асю. І дитячий плач мені більше не сниться. Я почала ходити в художню школу, мені там дуже подобається. Я можу впевнено сказати, що зараз я щаслива, адже поруч зі мною мій рідний брат і люди, які мене люблять
