Людмила Іванівна – вчителька, і в рідному селі її дуже поважали. Вона була суворою, принциповою, але справедливою. Не одне покоління сільських дітлахів виховала, багатьох вчила цілими родинами: і батьків, і дітей, а в декого ще й онуків. Завжди була веселою і привітною, всіх могла розрадити добрим словом, допомогти слушною порадою.
От тільки у власній родині не завжди все ладилося. Чоловік вже давно поїхав за кордон, щоб заробити грошей на власний будинок. Проте уже й будинок той побудували, і ремонт закінчили, і меблі купили, а він все ще не хотів повертатися додому. Приїде на кілька тижнів на свята — і знову за кордон рветься. В селі говорили, що в чоловіка Людмили Іванівни з’явилася нова родина. Але жінка удавала, що її це не хвилює. «Приїжджає двічі на рік, гроші регулярно висилає, — значить, все добре, про сім’ю дбає, не забуває», – заперечувала вона односельцям. Хоч їй і рвали душу ті слова, але не могла ж вона, поважна й горда жінка, показати усім, як їй боляче.
Людмила Іванівна жила не одна, а з сином. Богдан – її гордість. Не лише красень, але й розумник, із золотою медаллю закінчив школу, вступив до університету. Сільські дівчата з нього очей не спускали, але хлопець, здавалося, не звертав уваги на жодну із них. Мати тим і не переймалася, мріяла, що невістка в неї буде з освітою, міська, а може, навіть зі столиці. Яким же було здивування і розчарування, коли син повідомив, що одружується з Даринкою, чи не найбіднішою в селі дівчиною. Ні, вона дівчина непогана, добра і роботяща, Людмила Іванівна це точно знає, адже вчила її кілька років тому. Але ж вона із багатодітної родини, та ще й без батька росла – загинув на будівництві років з 10 тому. Відтоді й почалися усі їхні біди. Одна мама, хоч і працювала з ранку до ночі, не могла забезпечити п’ятеро дітей.
Та Богдан нічого і чути не хотів, одружився з Даринкою, привів молоду дружину в рідну хату. Свекруха тільки трохи побурчала, а потім звикла до невістки й полюбила її, як рідну. Через рік у молодят народився первісток. Людмила Іванівна в онукові своєму душі не чула, допомагала молодій мамі, як могла. Жили всі разом в любові та злагоді, і здавалося, що так буде завжди.
Але не так сталося, як гадалося. Поки Даринка весь час проводила з дитинкою, Богдан став десь пропадати по вечорах, а потім взагалі сказав, що покохав іншу і хоче, щоб дружина з сином шукали інше житло.
Даринка була у розпачі. Куди ж їй іти з малою дитиною на руках? До матері, де й так яблуку ніде впасти?
Але тут втрутилась Людмила Іванівна:
– Нікуди вона не піде звідси! Мій внук і його мама житимуть в цьому будинку, скільки самі захочуть! А ти, — звернулася до сина, — іди, куди хочеш, раз непотрібними тобі стали дружина й син.
Богдана наче крижаною водою облили, він не міг повірити, що чує це від власної матері, що завжди безмежно любила його і підтримувала у всьому. Ображений, він вийшов з дому, не зронивши ні слова.
В селі ще довго перешіптувалися про цей вчинок Людмили Іванівни, радили повернути сина. Але вона була непохитною. Чужі думки її не хвилювали. Єдине, що бентежило по-справжньому, це те, що виховала сина, який хотів викинути на вулицю власну дружину з дитиною. І дала собі слово зробити все можливе, щоб допомогти невістці виховати внука хорошою людиною.
