Я би ніколи не подумав, що рідний син перестане зі мною спілкуватись, через свою жадібність. Але саме так і сталось.
Останні 7 років я живу один. Дружина померла від серцевого нападу, якого ніхто не очікував. Але ми встигли прожити достойне життя. Виховали сина, купили власну двокімнатну квартиру. А через декілька років ще й однокімнатну. Спершу здавали, а потім вирішили, що як прийде час, то віддамо синові. Хотілось допомогти стати йому на ноги, коли він подорослішає і вирішить створити власну сім’ю.
Так і сталось. Син закінчив університет і став зустрічатись із дівчиною, якій згодом і зробив пропозицію. Дівчина виявилась хорошою і доброю, тож я був щасливий, що він знайшов своє щастя. Тоді-то я йому і розповів про свій намір, віддати йому квартиру, щоб вони з дружиною мали своє житло, а не платили чужим людям.
Син зрадів, але переїжджати до тієї квартири не спішив. Я довго мовчав, але зрештою вирішив запитати у чому причина його зволікання. І тут я дізнався, що він вирішив не жити у тій квартирі, а продати її. А зароблені гроші використати на купівлю власного автомобіля.
Мене така відповідь дуже засмутила. Я був вимушений сказати йому, що не віддам квартиру до тих пір, поки син не візьметься за голову і не зрозуміє її цінності.
І він образився на мене за це. Сказав, що хороший батько не відібрав би подарунок і не вмішувався б у його подальшу долю.
А я так не можу. Невже ми стільки років працювали, щоб син винаймав квартиру, а наш подарунок продав? Невже він не розуміє, як новій сім’ї потрібне власне житло? Сподіваюсь, що він ще одумається.
