Я дітей народила пізно, але віддала все, що мала. В мене в квартирі стоять старі меблі, посуд з часів СССР, одяг новий не купую впродовж десяти років. Живу на тому, що залишилося. Мої діти не допомагають мені фінансово. Вони приїжджають влітку, щоб посадити картоплю та іншу городину. Весь інший час, я сама опікуюся собою. Зі своїх не великих фінансів, я даю гроші дітям. Вони не соромляться брати.
Чомусь діти вирішили, що я готова допомагати не тільки фінансово, а й сидіти з внуками. Я їх люблю, але коли я робитиму свої справи? В селі завжди є робота. Я тримаю курей, качок, двох собак та величезний сад рослин. За всім цим, треба нагляд. Тварини хочуть їсти та пити, сад потрібно поливати, захищати від шкідників, землю обробляти. Я ще маю встигнути приготувати поїсти і зайнятися своїм хобі. Чому діти не бачать моєї постійної праці? Вони думають, нібито на пенсії люди сидять і чай п’ють? Люди добрі, в мене повно роботи!
Я можу зрозуміти поважну причину. Робота, ніколи, захворіли чи ще якісь непередбачуванні обставини. Вчора внуків привезли, бо діти захотіли сходити в кафе без них. Я не могла нормально роботу робити. Встигла тільки за тваринами пригледіти та їсти приготувати. Те, що я не зробила вчора, перенеслося на сьогодні. Роботи стало більше, а дяки менше.
Діти забрали внуків з посмішками на вустах. Дарма, що я була зла та невдоволена. Потрібно мати поважну причину, щоб без попередження приносити дітей. Я люблю своїх внуків, але необхідно попереджати про візити. Було б непогано за декілька днів. Я свій час теж планую. Чому ж діти цього не розуміють?
