Ми з чоловіком прожили більш ніж тридцять років. Всякого було в житті, але чоловік у мене завжди був працьовитим, ніколи не зловживав спиртним. Всіляко мене підтримував, я вважала, що я знаю кожен його майбутній крок.
Але я зрозуміла, що помилялася, тоді коли мій чоловік пішов на пенсію. Це було влітку, до нас з’їхалися всі діти, а їх у нас четверо. У кожного сім’я та діти. Ми гарно відсвяткували, на пенсію, як кажуть провели з почестями. Після святкування діти пороз’їжджалися, а онуки залишилися на канікули у нас. Дідусь обіцяв приглянути за ними.
Але новоспечений пенсіонер мене здивував. А саме тим, що почав активно заглядати в чаp ку, до того ж міг по пів дня не з’являтися в дома. Й при тому навіть не говорив куди й чого йде. На всі мої запитання та докори відмахувався й казав, що має право, він на пенсії.
Я ж мала надію, що він нарешті двором займеться, садом, кругом потрібні руки. А він пустився у вільне плавання. Неначе, йому не шістдесят, а шістнадцять. Довго я його вмовляла, довго соромила, он онуки ж на нього дивляться. Та все як об стіну горохом.
І все ж вирішила піти на кардинальні міри, зібрала йому торбу речей і виставила за двері. Він спочатку думав, що жартую. Я ж висловила йому всю серйозність свого наміру. Чоловік образився, забрав речі й пішов за ворота.
Весь наступний день я поралася в садку та на городі, бо ж осінь не за горами, кожен вихідний на вагу золота. Чоловік не з’являвся. Коли почало сутеніти помітила, що немає меншого п’ятирічного онука Сергійка. Щойно був біля мене, і от наче земля розступилася. Почали зі старшими шукати, весь двір, сад та будинок перевернули.
В мене паніка почалася, вже хотіла до доньки телефонувати. Говорити, що загубила дитину, не догледіла. Старший онук сказав, що поїде на велосипеді по селу, можливо Сергійко вийшов непомітно з двору.
Через кілька хвилин він привіз втікача додому. Сергійко пручався й не хотів заходити до двору. Коли я його запитала куди ж це він зібрався, онук зі сльозами в голосі почав кричати.
-Куди, куди, дідуся шукати! Він же весь день голодний, а ви ніхто про це не подумав. – після цих слів Сергійко дістав із-за пазухи пиріжок.
Я не знаю навіть від чого в мене лилися сльози, чи то від того що Сергійко знайшовся, чи від того що він такий турботливий.
-Сергійку, заходь, я зараз зателефоную до дідуся. – сказала я йому.
-А їсти, ти йому даси? – серйозно запитав онук.
-Звичайно. – пообіцяла я йому.
Після цього зателефонувала до чоловіка, й розповіла про випадок з Сергійком. Через пів години він був уже вдома. Видно було що він схвильований. Ми з ним серйозно поговорили.
Після того випадку у нас все наладилося. Чоловік знову став серйозним сім’янином. А Сергійко тепер головний у його житті. А я лише завдяки онукові зрозуміла, що любити це значить не вимагати, а турбуватися про дорогу тобі людину.
