Моя подруга вірить в містику, а ще в гороскопи та астрологію. Її ранок починається не з кави. Вона читає гороскоп на день, а тільки тоді йде на роботу. Бувало вона брала відгул на роботі, бо гороскоп передрікав «тимчасові труднощі». Марно казати подрузі, що свої проблема вона створює сама тільки тим, що не ходить на роботу. Ще вона любить слухатися ворожок та екстрасенсів. Обожнює передачу, де шарлатани показують «магічні здібності». Вона завжди зупиняється, коли їй обіцяють погадати на долю. Ще подруга обожнює хіромантію — гадання по лініях на руках.
Знаючи все це, я, — як тепер і ви, — не здивувалася, коли подруга Наталка розповіла мені про «віщий сон». В дев’ять років вона втратила кота. Тварина прожила в сім’ї майже двадцять років. Наталка бачила його все життя. Він, так би мовити, виховав її. Тварину звали Ірис. Кіт не був царських порід. Він звичайний безпритульний котик. Сім’я підібрала його взимку. Хтось облив тварину водою і кинув на призволяще. Кіт жалібно м’явчав. Просив людей про допомогу, але всім було байдуже на його долю. Добре, що мама Наталки йшла з магазину. Вона врятувала бідного кота.
Кличку для тварини придумав батько. В нього колись був чудовий кіт. Допомагав рибу ловити, дім стеріг і хазяїв любив. Ірису виділили свій куток в домі. Він мав невеличкий м’який будиночок, безліч іграшок і смачну їжу. Кіт жив добре. Сім’я його любила. Хвилюватися почали, коли мама Наталки завагітніла нею. Майбутніх батьків хвилювало сусідство дитини і кота. Тварину віддвати не хотіли. Вирішили, якщо Ірис не прийме дитину, то відвезуть його в село до бабусі.
Обійшлося. Кіт і Наталка росли пліч о пліч. Вони сприймали один одного, як рідних. Наталка в садочку розповідала, що в неї є брат. Звісно, вона нікому не говорила, що брат, то кіт. Вони разом спали, їли, дивилися телевізор. Бешкетували теж разом. Коли мами сварилася на доньку, кіт ставав перед Наталкою і гучно м’явчав. Тварина намагалася захистити Наталку від маминого покарання. Працювало. Після такого котячого шоу, мама гучно сміялася і відпускала Наталку далі гратися.
Кіт прожив гарне та щасливе життя. Його не стало, коли Наталці виповнилося дев’ять. Він відійшов природнім шляхом – від старості. Батьки переживали подію важко, але з розумінням. Рано чи пізно тварини покидають нас. Діти ж реагують гостро на cmepть улюбленців. Наталка не розуміла, чому котик не щевелиться? Чому не грає з нею? Вона постійно плакала, бо не хотіла вірити в утрату свого друга.
«Не може ж він просто зникнути?» — думала Наталка.
Надзвичайно важко Наталці далося примирення з утратою друга. Через півроку після його відходу, Наталці приснився сон. Великий чорний кіт, — викапана копія її Іриса, — говорить з нею. Він заліз через вікно до неї в кімнату. Кіт ступав обережно, щоб батьки не почули. Він прийшов сказати дещо важливе. Цю інформацію має почути тільки Наталка. Ірис заплигнув на ліжко до Наталки. Він «поцілував» її своїм носиком в щічку і назвав дату:
— 20.12.2020.
— Що це за цифри? — Поцікавилася Наталка в Іриса.
— Це дата. Ми маємо зустрітися в той день. Запам’ятай її.
Кіт знову «поцілував» Наталку в щічку. Він пішов так само, як прийшов. Подруга одразу прокинулася. Вона записала дату в блокнот, щоб не забути. Батькам вранці розповіла про сон. Вони лиш погладили її по голову. Для них вона виглядала, як надзвичайно засмучена дитина. Коли людині погано, вона сама придумує собі способи втіхи. Напевно, щось таке подумали батьки Наталки.
Вона все життя очікувала цю дату, щоб знову зустрітися зі своїм другом. Я знала цю історію ледь не з першого дня знайомства з подругою. Коли вона подзвонила і попрохала допомогти знайти Іриса, я взагалі не здивувалася. Наші вихідні співпали. Я звільнила день від будь-яких справ. Присвятила себе подрузі і пошукам її кота.
— Як ти збираєшся знайти Іриса? Ми ж не можемо ходити по місту і кликати його.
— Можемо! — З ентузіазмом вимовила подруга. — Саме так ми будемо робити.
Не могла я сказати, яке це божевілля. Дружба іноді буває дивною. Моя з Наталкою саме така. Я часто поступаюся їй. Вона вигадлива дівчина, або ж звичайна ненормальна. Мене це не хвилює. Вона чудова подруга, тому я допомагаю їй в будь-яких затіях.
Ми почали пошуки з парку. Зазвичай, там безліч котів. Вони ховаються по закуткам, але коли люди кличуть їх, тварини виходять. Дивно, що саме в той день ми не знайшли жодного. Можливо, тварини злякалися холоду. Розбіглися в пошуках теплого сховища. Я вірила в цю теорію. Якийсь час. На парк витратили три години, але Іриса не знайшли.
Наступним місцем пошуку став м:ясний павільйон. Там коти точно повинні бути. Моєму здивуванню не було меж, коли ми не знайшли біля входу навіть собак. Кожне наступне місце ми проходили все швидше і швидше. Виглядали ми цікаво. Двоє дівчат, по двадцять років, ходять і заглядають під кожен кущ. Люди підходили до нас. Їх цікавило, що ми загубили.
— Кота. — Казала Наталка. — Такого чорного, великого, з зеленими очима.
— Роздрукуйте листівки. Ще можна пост в фейсбуці написати. Люди охоче повернуть вам тварину, якщо хтось її знайшов. — Говорили нам добрі люди.
Подруга кивала головою, дякувала і ми далі шукали. Щоб нам щось повернули, ми спочатку повинні дійсно це загубити. Кота не існувало, але переповідати довгу історію Наталки про її друга Іриса, нам геть не хотілося.
Час йшов до ночі. Годинник показував дев’яту годинну. Місто вимерло. Ні людей, ні тварин. Останніх ми взагалі не бачили впродовж дня. Невже наш мер гарно попрацював і вуличних тварин забрали до притулку? Здається, нігде про це не говорили. Куди ж поділися всі тварини?
Я втомилася від довгих пошуків. Подруга цокотіла зубами, але здаватися не хотіла. Вона вирішила шукати до останнього. Я намагалася її переконати піти додому, але вона вперлася. Наталка вирішила шукати кота рівно до 00:00. На жаль, на вулиці в ночі небезпечно. Взимку темніє рано. Я відчувала себе не затишно, але залишити подругу не могла. Вона завжди робить те, про що говорить. Я впевнена, вона б шукала кота до пізньої ночі.
Ми забрели в якісь двори. Наталка не втримала сльози. Вона покотилися по її щокам маленькими струмочками. Я не могла спокійно дивитися на подругу. Обійняла її та почала заспокоювати. Наталка не відштовхнула мене. Вона щось бубоніла собі під носа. Я зрозуміла сенс її слів не одразу.
— Невже він мене обманув. Ми більше ніколи не побачимося. Я чекала його всі ці роки. Як мені тепер бути?
Потрібно було заспокоїти подругу. Я сказала:
— Де твоя мама знайшла Іриса вперше?
— Біля гастроному. — Сказала подруга шморгаючи носом.
— То пішли туди! Може він там.
— Точно! — Наталка остаточно заспокоїлася. — Чому я одразу не здогадалася там пошукати?
Ми бігли до магазину. В той момент я думала, як буду знову заспокоювати подругу. Наврядчи ми знайдемо біля магазину чорного кота, який чекатиме нас. Вона засмутиться ще більше. Останній шанс виявиться програшним.
«Який важкий день. Коли ж він закінчиться?» — думала я.
Знову чудо. Кіт був. Він сидів на руках в панночки, яка одразу нас помітила і покликала до себе. Жіночка, років сорока, сиділа на лавці біля магазину. Вона тримала коробочку з котом. Він сидів спокійно, але як тільки побачив Наталку, почав вириватися. Панночка люблязно поставила кота на землю. Він одразу підбіг до Наталки. Подруга обережно взяла його на руки. Вони «поцілувалися» носиками і стояли в обіймах декілька хвилин. Кіт терся об обличчя і шию Наталки з такою ніжністю, ніби знав її все життя.
— Повірити не можу! Мій Ірис постійно був в вас? — Подруга підсіла до панночки.
— Так. Я чекала на його господаря з сьомої ранку. Ось тутечки, — жінка вказала на лавочку під собою, — просиділа весь день. В мене працівники магазину запитували, кого це я так довго чекаю?
— Як добре ти придумала. — Наталка говорила до мене. — А я вже надію втрачати почала. Він весь час був тут!
Я раділа за подругу, але – що тут відбувається? Чому ця жінка сиділа тут з чорним котом цілий день? Мені здається, чи нормальні люди такого не роблять? Я тактовно запитала в панночки:
— Чому ви нас чекали? Звідки ви знали про наш прихід?
— Мені сон приснився. – Не моргаючи, сказала панночка.
Нічого не розумію. Наталка пожвавилася на цих словах. Вона хутенько переповіла жінці про свій сон, який приснився їй в дев’ять років. Жінка слухала уважно, не перебиваючи. Після того, як Наталка закінчила, вона почала свою розповідь.
— Я підібрала його маленьким кошеннятком місяць тому. Він не хотів мене слухатися, в нього не було манер. Перевиховати його не виходило. Кіт постійно м’явчав. Навіть в ночі кричав і не давав мені спати. Я спробувала всі поради, щоб відучити його кричати. Нічого не допомогло. Ставало тільки гірше. Кіт дер вхідні двері. Він міг годинами їх шкрябати. Я нарешті зрозуміла, чому він не слухається. Кіт не хоче жити в мене. Я не підходжу йому. Я чула про таке, тому вирішила обрати іншого господаря для нього. Кіт, знову ж таки, вирішив інакше.
Вчора мені приснився сон. Я сиділа навпроти тих самих вхідних дверей. Кіт дивився мені в очі. В його погляді не було злості чи погрози, але він пильно спостерігав за мною. Через якусь хвилину, тварина повернулася до дверей. Він витяг кігтика і, обдираючи лак з дверей, нацарапав цю адресу та завтрашнє, а вже сьогодніше, число.
Я прокинулася вся холодна. Мені двічі казати не треба. Я все зрозуміла. Кіт сам знайшов собі господаря. Він сама ніжність у вас на руках. До мене взагалі йти не хотів. Коли я збиралася сьогодні, він заплигнув на стіл біля входу. Я фарбуюся, а він на мене дивиться. Погляд один в один, як в сні! Я взяла коробочку з під взуття, щоб в ній його нести. Постелила йому, тільки хотіла звати, а він сам заплигнув! Сидить в коробці і мурчить. Жодного разу не закричав, поки ми йшли. Сидів весь час теж тихо. Уявляєте?
Не знала, хто прийде. Чомусь мені здалося, що кіт вас пізнає. Бачите? Я мала рацію.
Жінки ще поговорили якусь хвилину. Вони б говорили і далі, але холод розігнав нас по домам. Я йшла в легкому шоці. Як таке можливо? Дивовижний збіг обставин. Чи це дійсно якась містика? Наталка пестила кота. Вона розповідала йому про майбутнє житло, яке він побачить «дуже, дуже скоро!» Кіт мурчав, задоволено м’явчав, а я тихенько йшла. Дивитися на них без посмішки неможливо.
— Задоволена? — Запитала подругу.
— Ну, звісно ж! Я казала батькам, що він повернеться! Вони не вірили мені. Я казала. Казала ж? — Запитала Наталка в кота.
— Мяу! – Сказав Ірис і «поцілував» хазяйку в щічку.
